Від міста Чернівці до музею-садиби актора й режисера Івана Миколайчука в селі Чорториї Кіцманського району 39 км. Автобус зупиняється біля вказівника з назвою села. До музею йти півгодини.
— Прямо йдіть і в хату Миколайчука упретеся, — показує дорогу жінка, яка пасе корову біля одного з будинків. — Хто сюди тільки не приїжджає. Були німці, французи, американці. Діти із сусідніх сіл спеціально прибігають, щоб чорношкірих побачити. Іноземці щедрі. Якось мій онук одному німцю дорогу до хати показав. То він дав йому за те 5 доларів. Гроші досі в серванті лежать, бо тут їх нема де поміняти.
20 років музей доглядає 80-річна Фрозина Грицюк, сестра Івана Миколайчука. Вона живе за кілька хат звідси. Сидить на лаві під повіткою, чистить рибу.
— Чоловік мене лає, що дома нічого робити не можу, бо постійно екскурсії проводжу, — миє руки, скидає фартуха. — Спочатку не хотів, щоб я музеєм займалася, та сільський голова його вмовив. Сказав: "Ну хто ж про Івана краще за рідну сестру розкаже?". Нас у родині було десятеро. Тепер тільки половина зосталася. Одна сестра живе у Львові, друга недавно в Італію переїхала, брат — у Чернівцях. У Чорториї залишилася я і брат Юрко.
Підходимо до садиби. Вона дерев'яна, вікна підведені білою фарбою, призьба — блакитною.
— Хату відбудували 1991 року, коли з Києва прийшов наказ облаштувати тут музей. До того вона текла, бо мама не мала грошей на новий дах. Ходила до голови колгоспу просити, щоб соломи виписав. Він казав: "Якби ваш чоловік у колгоспі працював, то я виписав би. А він же на залізниці працює. Хай йому там допомагають". А через кілька років той голова прийшов до нас і каже: "Миколайчучко, то я велику помилку зробив, що не виписав вам соломи. Бо тепер прийшов наказ будувати вам музей".
Туристи кожного дня приїжджають. Найбільше гостей було у червні, коли святкували 70-річчя з дня народження Івана. Тоді в день по шість-сім екскурсій проводила. Напередодні в селі асфальт проклали. Працювали вночі 14 червня, за день до ювілею. То вранці, як офіційні делегації приїхали, асфальт іще теплий був.
Усередині хата побілена вапном. На дерев'яній долівці — домоткані килимки. Збоку вимурувана піч, стоїть дерев'яний стіл, іще далі — канапа й колиска. Під стелею на мотузках висять вишиванки. Усі полички заставлені фотографіями Івана Миколайчука.
— В Івана були закохані півсела дівчат. У Чорториї він лише з сусідською Марусею зустрічався. Вона була найкращою дівкою на все село. Та бути разом їм не судилося. Як Іван поїхав до Києва вчитися, Маруся його не дочекалася — віддалася іншому. Тепер вона вже стара стала, немічна. Сама з ліжка піднятися не годна.
У Чорториї Іван учився до четвертого класу. Потім ходив до школи у сусіднє село.
— Кожного дня долав по чотири кілометри. Важко було взимку, коли всі поля замітало. Якось він ледь не заблукав. Мама вечерю на стіл поставила, а Івана немає. Батько зібрався його шукати. Тільки вийшов за ворота — йде Іван. Сказав, що збився зі шляху, бо через сніг нічого не бачив. Після того мама за поганої погоди його до школи не пускала.
Після восьмого класу вступив до Чернівецького музичного училища. Через два роки пішов працювати у театр ім. Кобилянської.
— Запросив нас на виставу "Земля". Тоді тато вперше побував у театрі й зрозумів, яку професію вибрав син. Сказав: "Я ніколи не плакав, а на цій виставі сліз не втримав".
Іван Миколайчук знявся у 34 фільмах. Був режисером двох стрічок. Помер 1987-го від раку кісток.
— Останній раз приїздив у село за півтора року до смерті. Тоді жалівся, що болять ноги. Я йому казала: "Ти би поїхав підлікувався". Та він усе відмахувався. За три тижні до смерті викликав мого сина Михайла до себе — хотів щось розказати. Потім із Києва прийшла телеграма, що Іван помер. Я кинулася до сина: "Чому ти нічого не сказав?". Брат наказав мовчати.
З вікон музею видно білу двоповерхову хату.
— Це Іван перед смертю будував. Другий поверх для себе робив. Казав: "Піду на пенсію, буду сидіти писати книжки й сценарії". Але не судилося. Тепер у ній живе брат Юрко.
1 
1
Коментарі