"Після війни в Берліні ми демонтували німецьку техніку й відправляли в Союз. Але машин не дуже знали, тому до нас приставили двох німців. Один із них — Ганс — був водієм у Гітлера. Він показав "мерседеси", в яких возив фюрера", — розповідає 88-річний Микола Пуха із Черкас.
У травні 1945-го він демонтував заводи та фабрики для Радянського Союзу. — Узяли півсотню солдат із лопатами і кирками, "студебекером"-тягачем вирвали ворота у підземному гаражі. Кажу Гансові, хай іде вперед. Він по території бігає: "Най мінен!" — нема мін. Я зайшов, а там вісім білих "мерседесів". Вибрали три машини, щоби одну скласти.
Микола Якович каже, що збирати авто німцеві допомагали двоє берлінських хлопців.
— Тричі на день годували їх у нашій дивізії. Через два тижні Ганс привіз красивуще біле авто. Нагнувся до кузова й бачу, що побритий, — торкає рукою обличчя. — Так блистить, відшліфовано! Кажу: "Ану прокатай". Сів із ним наперед, а ззаду переводчик. Ганс розігрався до 250 кілометрів і пустив руль. Я вихопив пістолет і йому до голови. А він кричить, що машина добра, сама з дороги не зверне. Зупинився і каже мені сідати за руль. Я трохи проїхав. Як не старався, а більше 160 не вистачило духу.
За місяць викликає мене командуючий Жуков. Я фуражку надіваю, а вона піднімається — волосся дибом стає. У штабі я почав: "Товаришу маршал Совєтского Союзу, такий-то такий..." — і збився. Він підійшов, по плечу мене плескає: "Що ж ти, гвардієць, Берлін узяв, а тут заговорився!" Питає мене, чи віддячили Гансу за роботу. Аякже, кажу, дали крупів, тушонки, цукру. "А по-руському обичаю, — каже Жуков, — треба прилити". Заносять на чорному квітчастому підносі три чарки коньяку. У мене так тремтіли руки, що половину розплескав.
Берлін узяв, а тут заговорився
За десять днів командир дивізії подзвонив Миколі Пуcі, аби приїхав у штаб із п"ятьма водіями.
— Повезли нас у ліс, через кожні півкілометра перевіряли. Дивлюся: у просіках тьма-тьмуща машин: "опелі", "мерседеси", "адлєри", "хорхи". Ми вибрали по два "хорхи" і "мерседеси". Комдив каже, щоб собі вибрав. То я взяв "опелька", але поїздив на ньому недовго, бо з собою у Союз забрати не дозволяли. Віддав його майору, а він мені за це — акордеона, — сміється.
Микола Якович із дружиною 83-річною Ніною Іванівною живуть у двокімнатній квартирі в мікрорайоні Митниця. Обоє — інваліди першої групи, у війну були тяжко поранені.
— Разом воювали, пройшли Курськ, Брянськ, Сумську, Чернігівську, Житомирську області, — каже Пуха. — У Білорусії в місто Пуховичі зайшли, там уздовж вулиці на стовпчиках висіло з півтора десятка відрізаних дитячих голів. Діткам було років по чотири-шість.
Одружилися за тиждень після перемоги:
— Уся дивізія гуляла у нас на весіллі. 9 травня підійшов до командира дивізії, кажу, що хочу одружитися з Ніною. "Ви ні про що не думайте, усе самі підготовимо", — так мені відповів. На довгих столах були тушонка, консерви, ковбаси, печиво, цукерки, горілка і шнапс. Додому в Кривоносівку поїхали через рік, уже з чотиримісячним сином Юрієм.
— Коли його батько віз нас із поїзда, всі нам махали руками, — додає Ніна Іванівна. — Я в невістках прожила 30 років, бачила тільки хороше. Батьки бідні, але добрі були. Що не вміла робити, навчилася.
Питаю, хто в сім"ї голова.
— Нема! — кажуть в один голос. — Як буде хтось старшим, то сварки не уникнути.
1919, 3 грудня — Микола Пуха народився у с. Кривоносівка Золотоніського р-ну Полтавської області (тепер Черкащина. — "ГПУ")
1925, 2 серпня — Ніна Мельохіна народилася в Барнаулі Алтайського краю, Росія
1945, 16 травня — одружилися у Берліні
1946 — народився син Юрій, купили хату в Золотоноші за 19 тис. карбованців. Тоді на ці гроші можна було купити 40 корів
1953 року, 25 березня — народився син Володимир
1982 — переїхали в Черкаси
1994 — Микола Пуха отримав "запорожця" від держави
2 
1
Коментарі