Два роки тому в 50-річного Михайла Вінника в хаті сталася пожежа. У чоловіка обгоріли ноги. Ліву через опіки відтяли.
Михайло Володимирович живе в селі Слобідка-Рихтівська Кам"янець-Подільського району на Хмельниччині. Його хата стоїть у центрі села. Зустрічає господар на милицях. Мешкає із матір"ю, 80-річною Калиною Тодосіївною, та молодшим братом Миколою, 45 років.
— Коля з Кам"янця привіз свою подругу, — супиться чоловік. — Сиділи в моїй кімнаті, грали в карти. Я ліг спати раньше, бо в шість годин мав вставати трусити яблука в колгоспному саду. Вона ще сиділа, читала книжку і курила сігарєту. Потім пішла спати в кімнату до Колі. Біля койки в мене стояв пакет із грязним одягом, він перший загорівся. Я нічого не чув, мене забило чадом, — кашляє. — Під койкою стояли сухі доски — приготував їх, щоб постелити під поросят. Загорілися. Мене спас кожух із лами — я на ньому спав. Він сплавився і став твердий як бляха. Мама прокинулася о п"ятій ранку, в хаті вже було повно диму. Коли мене виносили, то чув, що нога якась важка, а на ній аж кістка загорілася, — на животі Михайло Володимирович показує шрами від опіків. — Лікар у Хмельницьку відрізав ногу. Два дні я так відкашлював, як із шахти виліз. Сім місяців лежав, не вставав.
Вінник не був одружений. Вісім років працював на будівництві в Ноябрську в Росії, жив там із татаркою Нейлею. У них є син Назір, 23 роки.
— У Нейлі, по батькові її Бареєвна, був брат Назір. Він працював на хімічному заводі, отравився і помер. Сина ми назвали на його честь, але прізвище він має моє, — згадує. — Нейля до мене мала чоловіка руського, у них є донька Оля. Коли Назіру було чотири роки, я пішов від жінки, бо вона зв"язалася з подружками, почала пити. Згодом вийшла заміж, має ще одну дитину. Син до мене не приїжджав ніколи. Я передавав йому гроші, яблука, горіхи. А якось він написав, що заробив грошей, хоче купувати машину й женитись. Може, в мене вже й онуки є, — усміхається.
Над ліжком висять дві фотокартки. На одній Михайло до операції, на другій — на милицях на стадіоні, вже без ноги.
Додому приїхав на таксі
— Коли був з ногами, грав у сільській футбольній команді, — бере фото. — Був півзахисником. Раз, ще до армії, мене участковий і голова сільради зі стадіону забрали в міліцію. Це була неділя, а в суботу я з дружками у чайній пили й побили хлопців із сусіднього села. Один із них, Толя Братковський, зняв побої і подав у суд. У міліції мене тримали три дні й відпустили. Братковський сказав заплатити йому триста рублів. Я гроші позичив у сестри, даю йому, а він каже: давай тисячу. Участковий був мій знайомий. Він як дізнався, що Толя таке чудить, то порвав заяву й викинув в урну. А Братковському наказав писати, що він обізнався, а гроші, мовляв, Михайло віддасть пізніше. Так я йому їх і не дав. Через кілька років зустрів Толю. Він сказав, що шкодує, що не взяв тоді триста рублів.
Дев"ять років Михайло працював матросом-рульовим на рибному флоті. Був у Канаді, Перу, Англії, на Північному полюсі.
— Один рейс був дев"ять місяців, пливли з Мурманська на льодоколі "Сибір" на Північний полюс. З 15 країн збирали науковців і везли їх туди. Як помер Брежнєв, на наступний день прокидаємося, а наш льодокол перейменували на "Леонід Брежнєв". Морякам не сподобалося, вони перефарбували напис на "Сибір", — Михайло заглядає під ліжко у скриню, шукає там свідоцтво про закінчення курсів матроса-рульового. — Усе позакидаю, а потім не можу знайти, — бурчить сам до себе.
Серед документів знаходить атестат з училища, де вчився на слюсаря. З дисципліни "Радянське право" стоїть "3". Решта оцінок — "4" і "5".
— Перед заліком із "радянського права" розгружали вагони з вином, — сміється він. — Портфелями наносили в гуртожиток повний шкаф вина. Три дні не ходили на пари, пили і спали. На залік я прийшов п"яний. Викладач запитав, які у нас є наказанія за преступлєнія. Я встав, обперся об стіл і кажу: "В тюрму садять, розстрілюють, вішають". А тоді повішання вже не було, — сміється. — То викладач мені одразу "двійку" влупив.
На середньому пальці лівої руки в Михайла татуювання у формі хреста, вище на руці — церква з куполом і хрестом.
— Рік і два місяці сидів у тюрмі, — відводить очі. — Коли в Перу ловили рибу, побив болгарина. Він з нашим начальніком вчився в Ленінграді. Начальнік запросив його на наш параход. Була неділя, всі пішли на берег. Залишилися вахтові й повариха Наташа. Болгарин почав приставати до неї. Вона крикнула. Я — до нього. Той дав мені пощочину і каже: "Ви — рускі свині". Я вдарив його, болгарин упав затилком на великий болт. Думаю: все, хана. Із хлопцями витягли його на берег, під"їхали поліцаї. Із нашого параходу засудили шість чоловік. П"ятьом дали по два роки, а мені — три, бо перший почав битися. Але я попав під дві амністії. Сидів у тюрмі в Архангельській області, працював на лісоповалі. Там добре було, — чухає голову. — Гроші заробляв, на місяць мав більше тисячі рублів. Бензопилки або продавав, або міняв на чай. За одну привозили повне колесо від машини, набите чаєм: 96 пачок. На зоні одну продавав за п"ять або й десять рублів. А на волі коштувала 93 копійки.
Питаю, чи знала мама, що він у тюрмі.
— Ні, — відмахується, — вона думала, що я плаваю. Про те, що сиджу, їй сказав односельчанин Толька. Він тоді в Мурманську працював. Я з тюрми мамі гроші висилав, привітальні откритки на 8 березня. Додому приїхав на таксі, гарно вдягнений із дипломатом, як професор. А мама каже: "Ти чого так вбрався? Уже все село знає, що ти сидів".
1957, 25 серпня — Михайло Вінник народився в селі Слобідка-Рихтівська Кам"янець-Подільського району Хмельницької області в родині колгоспниці і вантажника
1975 — закінчив Кам"янець-Подільське технічне училище N5, вчився на слюсаря
1980–1982 — служив у армії в Комсомольську-на-Амурі, Росія
1982–1990 — працював матросом-рульовим у Мурманську на рибному флоті
1984 — народився син Назір
1992 — повернувся з тюрми, де відсидів рік і два місяці
2005, 2 вересня — відрізали ліву ногу
1 
1
Коментарі