"Зараз розсмокчеться таблетка, тоді", — каже Анатолій Дімаров, 84 роки, й сідає за робочий стіл. Говоримо в його кабінеті.
Письменник ще не зовсім одужав від нежитю. На столі коробка чаю, ліки "фармадіпін", кілька книжок. Вільна стіна завішана картинами, інші — у книжкових стелажах. Поруч, у крісло, сідає дружина Євдокія Несторівна, 82 роки.
— Чи застав я голод? — перепитує Дімаров. — Не те слово. Ноги тягав опухлі... Це було в селі Яреськи, на Миргородщині, недалеко від Великих Сорочинець. Особливо лютий голод прийшов напровесні 33-го. Узимку люди ще якось трималися. Доїдали, що змогли приховати від оцих, що ходили зі щупами. Декому вдалося навіть заховати мішечок хліба. Але мобілізована комсомолія бігала й обстежувала поза клунями. Коли знаходила людські екскременти, то паличками розгортала й дивилася — чи, бува, зернин нема пшеничних? Якщо зернину находили, налітали комуністи, уповноважені, все переривали. Розвалювали печі. Усе вимітали під мітлу. І квасолю, і бобові, навіть картоплю забирали.
Що то за люди були? Свої?
— А то ж які? Хто — Сталін мав ходити зі щупом? Оцей люмпен сільський, який зроду-віку не знав, що таке праця. Їхніми руками це було зроблено. Їхня влада прийшла. Дурні мобілізовані комсомольці теж гинули від голоду. Вони говорили: "Це ми забираємо, відвеземо на склад, а потім будем вам роздавать". Весну село зустріло без хліба. Ну, хіба в так званого "активу" було. Їм трохи позалишали. І то не дуже.
Сусідка зварила сусідського хлопчика і з"їла
Як пережила голод ваша родина?
— Мама вчителювала. Батька розкуркулили ще 29-го року. Нас у мами двоє було — я і менший брат. Коли зацвіла весною акація, зривали цвіт, і мама робила таке, наче блини. Воно розсипалося, бо не було ж нічого, щоб змастити. Нікому такої їжі не побажаю. Горобців ловили. Сито, паличка така, і під сито щось насипемо. Піску, бо не було ж нічого. І ото — як тільки горобець попадеться — хоп, паличку висмикуєш, є!
Каже, що найбільше мерли від голоду малі діти.
— У селі була школа-семирічка. Повна дітлашні. Після голоду майже всі вчителі залишилися без роботи. Мама мусила виїхати на Донбас, уже як закінчилася голодовка. Їли люди все. Дітей їли. Сусідка заманила сусідського хлопчика, зварила і з"їла.
На вулицю виходити було страшно?
— Страшно. Без кінця з інших сіл люди приходили. Падали, вмирали під тинами. Підійшов, пам"ятаю, здоро-о-овий дядько, мені він горою здався. А мама, коли нікого вже було вчити, пішла в бригаду. Щось пололи. Там раз на день давали затірку. То кожна дитина, яка жива була, не розлучалася з ложкою. Бігли з тими ложками туди. Матері, звісно, ділилися. Потім і сама кілька разів сьорбне.
А що ж дядько-велет?
— Ну да. Мама нас закрила. Каже, сидіть, не виходьте. І пішла в поле. Раптом відкриваються двері, защіпка злітає — що там тої защіпки? Замків не було. І заходить опухлий дядько. Не міг просунутися в двері. Отака гора страшна. Живіт водою налитий. Із босих ніг — мокрі сліди по долівці. Став у дверях і хитається, ні слова не каже. Й стогне. Брат мій страшно закричав. А я розігнався і кулаками вдарив дядька в живіт. І мої руки по лікті влізли в нього, як у подушку. Пірнули. Дядько тут же впав і вмер. У нас на очах. Я вибив шибку. Ми вискочили надвір і побігли до мами.
Скільки вам було років?
— Десять, одинадцятий. А братові сім. Діти дуже люблять бавиться. А тоді ніхто не бавився. Ходили, як привиди. Тягали животи, налиті водою, і ноги-сірничинки.
Дімаров пригадує, що мертвих у їхньому селі щодня збирали кілька підвід. Однієї на велике село не вистачало. Мерців скидали на гарби і відвозили до велетенської ями. Її навіть могилою важко назвати, каже.
— Тим дядькам, що по блату влаштувалися возити мертвяків, давали в день по буханцю хліба. І мій брат так грався: буцімто возив мертвих до могили. Зробив возика такого, палички вкидав туди і хвастався: "А я хлібину заробив, а я хлібину заробив..."
Дружина підправляє Анатолія Андрійовича в деталях. Він заперечує, каже, що було так, як сказав.
— Чого ми вижили? Мама була хорошою вчителькою, її любила свинарка. За дітей, що мама вчила. А я вже пухлий був, не міг майже ходить. Якось вона прийшла вночі, каже: "Наготуйте два лантухи". Принесли очистків від картоплі. Свиням варили попсовану картоплю, і оце два лантухи принесли.
До речі, — пригадує Дімаров. — Дуже строго судили — аж до виключення з партії, або віддавали до суду, якщо підупадала коняка або свиня. Люди хай дохнуть. У нашому селі жодна худоба не впала, жодну не зарізали. Стояла варта, одганяли людей. Найбільше мерло людей, які брели через село. З дітьми. Валялися прямо на вулиці, під тинами. Найчастіше біля церкви. Просто килим людський, і головами до церкви, так і вмирали.
Дядькам, що по блату влаштувалися возити мертвяків, давали по буханцю хліба
Дружина Дімарова, Євдокія Несторівна, голод пережила на хуторі Воздвиженський (Чернігівщина).
— Це тепер Сумська область, біля Глухова, — каже пані Євдокія. — Батько був головою колгоспу в сусідньому селі. Але хліба не було ні шкоринки. Пам"ятаю весну 33-го, мені дев"ять років. Церква — на висоті такій, а школа поруч. Ми дивилися — що там за рух, куди то все люди йдуть? А то голодаючі йшли в Росію, бо там, казали, такого голоду не було.
Весною їли все підряд. Калачики, потім із липи бруньки. На моїх очах було: прийшла опухла жінка з дівчинкою. А сусіди, в яких дітей не було, кажуть: "Залиш нам. Ти ж уже не витримаєш довго". Ну, вона й залишила. А сама вийшла з хати й тут же за ворітьми впала й умерла. На Чернігівщині було трохи легше. А от приходили люди з Полтавщини, Черкащини, Київщини...
— Дніпропетровщини, — додає Дімаров.
— У 34 році з чернігівських земель організували поїзди селян на західні області, — продовжує Євдокія Несторівна. — Давали реманент, худобу, аби тільки переїздили. А тоді Захід — це вже Житомирщина й за нею. Навесні 1935-го ми приїхали в село Зданьболярку, за 30 км від Житомира. Село розкинулося на декілька кілометрів. Квітують сади, а всі хати порожні. Кажуть, займайте будь-яку. Тихенько нам сказали: хто з голоду повмирав, а кого на Сибір повивозили. І говорять: "Ото в сосняку яма, обходьте її десятою дорогою".
Анатолію Андрійовичу, а в творчості ви теми голоду торкалися?
— Зараз уперше виходить великий роман "І будуть люди". Я його написав і видав півсотні років тому. Але він вийшов наполовину скорочений цензурою. Я був звинувачений в антирадянщині й усіх гріхах. Бо написав про примусову колективізацію і голодомор.
1922, 17 травня — Анатолій Дімаров народився в Миргороді
1940 — призваний до Червоної армії
1941 — поранений на фронті в селі Садківці під Могилевом-Подільським; контузило під Камиш-Буруном у Криму, за два роки — контузія під Краматорськом на Донбасі
1949 — одружився з викладачкою Луцького педінституту Євдокією Лубенець
1944–1960 — працював журналістом у Західній Україні
1956 — перший роман "Його сім"я"
1960 — переїхав до Києва
1980 — отримав Шевченківську премію за роман "Біль і гнів"
3 
1
Коментарі
1