На гребені гори в селі Драгове, що на Закарпатті, стоїть стара хатина. Поруч телевишка. Неподалік мешкає 88-річний Михайло Янко. 30 років тому він втратив ноги. Узимку, коли багато снігу, добратися на гору майже неможливо. А влітку хіба що на всюдиході ГАЗ-66.
Білі двері до хати діда відчинені навстіж. Стіни побілені свіжим вапном. На ґанку столик і два дерев"яні крісла. На долівці суха ганчірка і пошарпаний килимок.
Низенький господар з"являється на порозі. Він твердо тримається на коротких ногах, обмотаних широкими шерстяними шкарпетками. Одягнений у синю олімпійку й теплу шапку.
— Я в хліві був, — хриплим голосом пояснює. — Корову порав. Навіть не чув, як ви прийшли. Вже глухий чисто.
Тяжко вам тут самому? — голосно питаю.
Він пильно слідкує за губами. Відповідати не поспішає. Показує рукою на крісло, а сам вмощується на підлозі.
— Так ліпше, — каже. — Туда зависоко. Дуже погано живу, дитино, дуже. Трохи син помагає. Він живе тут недалеко. Свою сім"ю має. А я вже 30 років ходжу навколішках. Черевики б мені якісь пошили, бо так не зручно. Ходив би надвір, коли падає дощик чи лягає сніжок, — усміхається дідусь.
Сидите вдома, коли дощ?
Киває у відповідь.
— Не можна, бо намокну. Та й зимно. А як сухо, то ген-ген можу зайти, — махає рукою в бік гір. — Раніше ходив у друге село, кілометрів зо три звідси. Зараз уже не годен. Зате граблі можу і зараз змайструвати. Колись уставав — ще було темно і по чотири пари дерев"яних грабель робив. Так-то всьо скоро виходило: раз-два — і на базар, щоб мати яку копійчину. Я роботи ніколи не боявся. Як літом трава виросте, то тільки мою шапку й видно. Одним махом цілу гору сіна міг накосити. Зараз тоже кошу.
Одним махом гору сіна міг накосити
А з ногами що трапилося?
— 30 років тому сталася біда. Пішли ми бригадою на полонину Менчул траву косити. Літо було, жара нестерпна. Накосилися і полягали спати в колибі, накритій сіном. Уже й не пам"ятаю, як було, — тре лоба. — Чи вночі хтось підпалив колибу, чи вона сама загорілася і впала на нас? Усі лишилися живі-здорові, а мої ноги обгоріли аж по коліна. Колись це були коліна, — проводить рукою. — Від опіків зробилися живі рани. Страшенно боліло. Лікарі довго не думали й ампутували. На тому кінець.
Після біль минувся?
— Де там! Так боліло, що хотів сокирою на колоді їх зовсім відтяти. Ледве пережив. Лікарі все тіло обдерли: знімали шкіру з живота і тулили до ніг. Як згадаю... Мені б зараз ноги, то був би здоровий, як дуб. Бо всередині все добре, — сміється дід Михайло. У роті немає жодного зуба.
— Дивитеся, що я зубів не маю? — Їсти не можу. Тільки щось ріденьке. Бо ясна без зубів натовкаються, болять. Але жити хочеться, я вам скажу, хоч життя й тяжке.
У нас в сім"ї змалечку скрута була, — пригадує. — Четверо дітей, батько — лісоруб, мати — домогосподарка. Привчали нас до важкої праці. А потім голодомор, війна, Союз, комуністи. Все в колгосп позабирали: корови, коні. І війна забрала найкращі роки. Молодості й не помітив. Добре, що хоч живим вернувся. Он, бачите, ордени з війни маю, — старий знімає зі спинки крісла стару камізельку й надягає. На ній два ордени. — Стільки смертей бачив, — хитає головою. — Ще вчора з другом розмовляв, а сьогодні копаю для нього могилу. Зроблю якого хрестика, щоб ішов з Богом на той світ. Потім шукаю інших друзів, щоб і мені по смерті так зробили.
Дружина чекала з війни?
— Чекала. Терпляча була. Померла чотири роки тому. Вона на шість років за мене молодша була. Як женилися, то їй ледве виповнилося 19. Так гарно співала. Любила одну пісню про парубка, якого на війну забрали. Можу заспівати.
Не дочекавшись згоди, дід Михайло затягує: "В зеленому гаєчку пташечки співають. Вже мого милого на войну волають..."
2 
1
Коментарі
1