19-річний Сергій Мельников говорить, що його мати перебуває в розшуку. Батька він не знає. 9 років хлопець жив у ліцеї-інтернаті міста Переяслав-Хмельницького на Київщині. Нині навчається на другому курсі місцевого педагогічного університету.
Зустрічаємося в соціальній службі Голосіївського району Києва. Русявий чуб Сергія намащений гелем і зібраний вгорі.
— Я говоритиму суржиком, — сідає він за стіл, складає літачок із глянцевої брошурки. Руки Мельникова тремтять, він ховає їх під стіл. На запитання часто відповідає: "Не знаю", знизує плечима.
— Мою маму звати Єлєною. Не помню, яка вона, — опускає очі. — Здається, русява й волнисті волоси. У мене нема її фотографії.
Каже, що має брата і трьох сестер.
— Найменшій Тані приблизно 16 років. Її вдочерили. Живе у Вишгородському районі, в якомусь селі. Я не маю права з нею бачитися, хіба що її родітєлі захочуть. Скільки років старшим сестрам — Свєті й Альоні, не знаю. Брат Володя — найстарший, йому десь 24–25. У Василькові всі разом знімають двокімнатну квартиру. В одній комнаті живе Альона зі своїм гражданським чоловіком, мають дворічного сина Сашка. Брат із зятем годують сім"ю, работають будівельниками.
Діти мають різних батьків.
— До брата і сестер їхній тато деколи приїжджав, щось там їм привозив, — покусує губи. — А я свого ніколи не бачив. І мама про нього нічого не розказувала.
Хлопець згадує, що з ними жила бабуся. Її ім"я він забув. Каже, що померла, коли був малий.
— Мати пила, бабушка її трохи стримувала. А як померла, мати обміняла квартиру в Києві на хату у Вишгородському районі, в селі Володимирівка. Ми там жили місяць чи два. Мати кидала нас самих на кілька днів і їздила в Київ. Казала, шо за квартиру не всі дєньгі віддали. У село до нас приїжджала якась служба, привезли харчей — консервації, варення. Сусідка за нами дивилася: приносила їсти і до себе брала на ніч.
Якось діти попросилися з матір"ю до Києва.
— Тинялися по городу. Дньом я йшов просити на пітаніє. Тоді ще купони ходили, — продовжує Сергій. — Я купляв сладостєй, кіндерів, пірожин, ковбаси, таке, шо зразу їсться. Ще й мамці приносив. Ночували ми на вокзалі. Міліція завезла мене в приют. Тримали місяць чи два: не вірили, шо в мене є мама. Доки був у інтернаті, мати мене не шукала.
Питую, чи добре дітей доглядала.
Я думав, що постійно буду маленький
— Лише один раз помню, шо з мамою дєлали вареники і горішки со згущонкой. Як був малий, то считав, шо мені постійно 5 год. Года вже проходили, а я й далі думав, шо мені 5. Мене ж не воспітували нормально. Я думав, шо постійно буду маленький.
Із жовтня минулого року Сергій ходить на курси кухарів, які влаштувала в Києві італійська асоціація "Італіамо" для дітей-сиріт.
— Сказали, шо є шанси влаштуватися на роботу за кордоном. Осьо в лютому закінчимо вчитися. Потім нас повезуть у італійський город Чінголі. Я туди 5 років їжджу від інтернату на відпочинок. Постійно живу в одній родині. Італійці Паулі 50 років, а Джану Карло — 57. У них є двоє своїх синів: 24 і 17 років. Але і до мене вони ставилися як до сина.
У лівому вусі в Сергія дві сережки.
— Пробив у Італії, бо так зараз модно. Це коштувало 5 євро, — пояснює він. — Усе, що маю з одягу, купили італійці.
Мельников збирається залишитися в Італії.
— Мову трохи знаю. Спочатку житиму в Паули та Джана Карло. Сім"ї там не створюватиму — хочу дружину з України.
— Ше в інтернаті подобалася Наташа, молодша на рік. Але ми не встрічалися, бо показували б пальцями, мол, парочка. І вихователі зразу вніманіє обращають, шоб нічого не наробили.
1989, 25 січня — Сергій Мельников народився у Києві
1995 — мама продала квартиру, родина переїхала до Володимирівки Вишгородського р-ну на Київщині
1996 — пішов до першого класу інтернату у Василькові на Київщині
1997–2006 — навчався в ліцеї-інтернаті в Переяслав-Хмельницькому
2006 — вступив до педагогічного університету ім. Григорія Сковороди
2007, жовтень — пішов на курси кухарів
3 
1
Коментарі