83-річна Марія Остапенко зі села Велика Каратуль Переяслав-Хмельницького району на Київщині сидить на ліжку під іконами зі смугастим котом Мурчиком. У руках ціпок. Каже, що син Віктор пішов кропити картоплю від колорадського жука.
— Хотіла буть артисткою, поступить у консерваторію. Сама навчилася і на бандурі грать, і на гітарі, і на балалайці, і на домрі, — сміється Марія Петрівна. — Але в селі була тільки восьмирічка. Пішла в райцентр доучуватися в педучилище. Думаю, кончу, а там видно буде.
Жінку направили працювати у Велику Каратуль.
— Я називала село Жабокруковкою, бо тут жаби кричать. Туалетів нема, за хату чи до корови ходять. Увечері фізрук відвів до одинокої баби Оришки Федючки, просив на три дні прийняти. А вона: "Ні, вчительки ледачі!" Уранці встаєм, хазяйка питає, чи вмію на коромислі воду носить, корову доїть, піч топить. Увечері подалася до батьків, а я сама осталася на хазяйстві. Вертається — все діло пороблене і їсти наварено. Як прийшов по мене фізрук, баба не відпустила.
Нявкає кіт. Марія Петрівна дістає з тумбочки пакет із кормом. Мурчик на льоту хапає його лапами.
Розповідає далі:
— Восени засвайбилося. Пішли з хазяйкою подивися, як люди гуляють на весіллі. Дивлюся: морячок виплигує з баришнею. Коли це хтось перечепив — упали. Він як зніме свою пряжку, як ударить одного, да другого. Я перехрестилася: "Візьме жінку, вб"є з одного маху". Як бачила його пізніше, що йде дорогою, в любий двір тікала. Потім прийшов зі знайомою вчителькою в гості. У мене аж в очах почорніло, так злякалася. Став ходить щовечора. Я до нього не обзиваюся, лежу на печі, зошити перевіряю. А він із бабою Оришкою гуля на лаві.
Каже, що Михайла поставили працювати завклубом.
— Після Великодня питає: "Доки я ходить буду, ти підеш заміж чи ні?" Ми й записалися. Оказався і совісний, і культурний, і небрехливий. А щоб обніматися чи цілуватися до весілля — такого ні, — хитає головою. — Похльобали супу, пляшку горілки розпили — ото й усе весілля. Грошей не було справляти.
Батьки образилися, що вийшла заміж без дозволу.
Візьме жінку, вб"є з одного маху
— "Хати у нього нема, ми вам помагать не будемо", — лаяли. Михайло прийшов жити до баби Оришки. Хату знесли, бо погана була, а на її місці за рік поставили оцю, — стукає по підлозі ціпком.
З Оришкою Остапенки прожили 36 років. Їхні діти Ніна та Віктор звали її бабою.
— Декрету було всього 48 днів. Із роботи директор школи не пускав додому дітей годувать. "Мне нет дела до ваших детей", — казав. А до дому — тільки дорогу перебігти. Баба Оришка дітей гляділа.
Згадує, як у війну до міста увійшли німці.
— Ускочили у двір: "Яйка, млека" — а в нас не було. На весну за мене в Германію поїхав батько, та й утік. Восени забрали мене. Запхнули у вагон для скота. Виходжу на кожній зупинці — у нас свій поліцай був у вагоні, пускав. Вітер, темрява, мороз — куди тікать? Під Києвом тиждень тримали. Узнали, що завтра будуть виряджать у Німеччину. Рішила: "Як присниться жито, буду тікать, не присниться — ні", — змахує кота з колін. — Приснилася мені канава, а по обидва боки жито, та таке зелене цвіте. Відійшла я в туалет, а там двоє дівчат тікать збираються. Схопила їх за руки, та й побігли.
До хати в розстебнутій сорочці заходить син господині Віктор, 54 роки. Вмикає в іншій кімнаті телевізор.
— Прийшла додому і ховаюся, — розказує далі. — А в іншій половині хати жив зведений брат моєї матері. Його жінка Параска посердилася з нами за межу. Донесла на мене в управу. Я на горищі залізла в коробку (проміжок між внутрішньою і зовнішньою стінами будинку. — "ГПУ"). Маленька була, як горобчик.
У хаті розташувався німецький штаб.
— Я зверху, німці — знизу. Мороз 40 градусів, я у валянках, в солому зариваюся. Мати раз на три дні кине кусок хліба чи чаю подасть. Боялася, щоб не кашлянути. Потім прийшли італьянці. Я — в хату і бігом на піч. Так дев"ять місяців переховувалася. Коли це наші підходять. Усі сусіди позлазилися в погріб, бо стріляють, і Параска тут. Мене побачила: "І-і-і, дома!", — сплескує руками. — Тікаємо полем, а німці бомблять. Усі в болото, повилазили в рясці. Не люди, а обізяни, — регоче. — Місяць жили в батькових друзів. Параска на городі вибірала картоплю, її вбила бомба.
Помаленьку з двома ціпками виходить надвір.
— Кажуть, що протанцювала ноги. Танцювала і краков"як, і польку, і польку-ойра, і польку-кокетка, і гопак, і вальс, і танго, і парапет, і фокстрот. Не те що зараз — похитався, і всі танці.
1925, 6 травня — Марія Бойко народилася у с. Підварки Переяслав-Хмельницького р-ну на Київщині
1942 — утекла від німців, переховувалася дев"ять місяців
1946 — приїхала у село Велика Каратуль, 36 років працювала вчителькою молодших класів
1947 — вийшла заміж за Михайла Остапенка, завідувача клубу
1949 — народилася донька Ніна, за чотири роки — син Віктор
1973 — чоловікові від кисті до ліктя дробилкою відірвало ліву руку
1981 — пішла на пенсію, за рік від цирозу печінки помер чоловік
2 
1
Коментарі