У селищі Григорівка Погребищенського району на Вінниччині живе 85-річна Марія Гоменюк. Інших людей немає в радіусі 8 км. Найближчі села Сопин, Нове та Дружне — через поля.
У 1970-х у Григорівці жили близько 500 людей. Більшість сімей мали по шестеро-восьмеро дітей. Потім колгосп розпався. Люди почали переїжджати до сусідніх Сопина і Мончина, де підприємства ще діяли.
Від головної траси до Григорівки їдемо вузькою дорогою, на якій іще є торішня трава. Хати на узбіччі розвалені, вулиці поросли чагарниками. Глиняна хата Марії Семенівни, обкладена червоною цеглою, — в центрі села. На подвір'ї біля криниці росте великий кущ калини. Коло буди гавкає чорний пес на ланцюгу.
На стукіт у двері ніхто не відповідає. Марія Семенівна у кімнаті слухає радіо. Гостям рада.
— Хіба я могла колись подумати, що сама буду на полі жити? — розказує. — Нас у батьків було аж 11. Я сама менша з дівчат. Ще жива лишилася сестра Ганя, вона у Вінниці. Уже їй 90 год. Колись село цвіло. А потом люди то повиїжджали, то повмирали.
Хата побудована 88 років тому. У ній три кімнати. Топиться грубка. На підлозі купа дров заввишки до підвіконня. На столі лежить груба стара Біблія.
— Щоб не скучати, я перечитую Біблію і псалми співаю. Добре бачу мілкий текст. Кончила тілько штири класи. А дальше німці прийшли. Телевізор не дивлюся, бо Господь не велить. Як була дівкою, мені приснився ангел і поблагословив мене. Я ще досі жива, бо маю дочекатися пришестя Христа. Це вже скоро.
Марія Гоменюк входить до релігійної громади п'ятидесятників.
— Ходжу на собраніє в Нову Греблю. Як дєд був живий, то возив мене туди кіньми. Як умер, я сама йшла 8 кілометрів до Дружного й сідала на автобус до Нової Греблі. Тепер раз у місяць по мене заїжджає віруючий брат Толя.
У мене було дуже багато болєзнєй, але мене Господь оврачував. Була астма, не могла дихати. Лічилася в больницях, пила таблєтки. А раз почула по радіо одного врача з Канади. Він сказав: "Хто больний, покладіть руку на радіо. Я буду за вас молитися". Я поклала руку, й через пару днів астма пройшла. А то був у мене зоб. Поїхала в Бердичів до віруючих. Один чоловік поставив мене на коліна й поклав на мене руки. Зняло навіки. А тепер уже тих цілителів нема, всі в Гамерику виїхали.
Марія Семенівна з чоловіком Миколою лишилися єдиними жителями селища на початку 1990-х.
— Дєдушка мій умер два года назад. Нам так добре було. Жили, як у раю. За городом ставочок, воздух чистий, тиша, бо машин зовсім нема. Літом онуки приїжджають. Ой, почекайте, не фотографіруйте. Дайте хоч скину хвартуха, — господиня кульгає, спирається на ціпок.
— Нога больна. Впала й зламала у трьох місцях. Доктора вставили шпицю й три болта.
У Марії Семенівни троє дітей і шестеро внуків. Михайло, 52 роки, живе в Дніпропетровську, 48-річна Людмила — в Києві, 51-річний Володимир — у Вінниці. Переїжджати до когось мати не хоче.
— А на кого я хату покину? Зараз порозтягають шифер, бляху, вікна. Й всі дерева повирубують. Дочка хоче мою хату за 25 тисяч гривень продати й забрати мене в столицю.
Марія Семенівна працювала ланковою в колгоспі. Раз на місяць поштарка приносить пенсію. З господарства тримає птицю.
— Маю штири качки та 10 курей. А раньше тримали корову, пару коней.
Пригощає тертим пирогом.
— Дочка напекла. Я маю що їсти. Діти привозять, сільський голова. Недавно орендатор із Сопина — Володимир Краснюк привіз дві буханки хліба й банку молочка. Я мало їм. Хлібини хватає на дві неділі. Трошечки поїм рано, а потом аж у штири часа.
У Марії Семенівни є мобільний. Щодня їй телефонує сільський голова.
— Навідуюся часто, переживаю. Сама вона, шкода, — говорить Василь Цимбал, керівник Мончинської сільради, до якої належить Григорівка.
— Голова називає мене президентом Григорівки, — сміється Марія Гоменюк.
3 
1
Коментарі