50-річний поляк Ришард Сівець із Перемишля усе життя працював бухгалтером. 8 вересня 1968 року він спалив себе на стадіоні на знак протесту "проти тиранії брехні, що опанувала світ". Коли Сівець горів серед трибун, на футбольному полі діти танцювали мазурку.
За 25 років самогубця став національним героєм. Польський режисер Мачей Дриґас, 49 років, зняв про нього документальний фільм "Почуйте мій крик". У квітні він привіз свою стрічку до Києва — на фестиваль документальних фільмів.
Дриґас прийшов на перегляд у Будинок кіно із 46-річною дружиною, теж режисеркою, — Вітою Жалакевічуте. Вони обоє одягнені в чорне й ніжно тримаються за руки.
В останніх кадрах "Крику" палаюча людина тікає від своїх рятівників і кричить. Уже біжать титри, але ніхто не підводиться. Першим устає сам режисер з дружиною.
Ми йдемо до бару Будинку кіно, поверхом нижче. До нас приєднуються ще двоє чоловіків. Перший — дідусь із колоритною сивою бородою і вусами, у другого — юнака — руді вусики тільки намічаються. Дружина приносить Дриґасу склянку "Боржомі". У барі шумно і сизо від цигаркового диму.
Як ви дізналися про цю історію? — питаю в нього.
— У 1989-му в газеті з"явилася замітка про чоловіка, який спалив себе на стадіоні. Я здивувався, адже про цей випадок ніхто нічого не знав. Довідався, що він був істориком за освітою. Закінчив Львівський університет, але викладати відмовився. Сказав, що не хоче вчити дітей неправді. Його дружина й одна з доньок досі живуть у Перемишлі. Решта дітей емігрували до Канади та США.
Ты, наверное иностранец? Русский так никогда не сделал бы
Як реагували люди після переглядів?
— Якось у Нью-Йорку після перегляду один чоловік сказав: "Знаєте, я йшов вулицею, бачив, як б"ють чоловіка. Це було 15 років тому. Я тоді озирнувся і втік, але до кінця життя буду згадувати цю картину".
Із вами відбувалося щось подібне?
— Маю надію, що ні, — промовляє, важко зітхаючи. — У мене майже нема почуття страху за себе. Коли я вчився у Москві, весь час тягав на собі п"яниць. Не міг бачити, як вони валяються на вулиці. Якось узимку, коли метро вже було закрите, усю ніч тягнув алкоголіка. Він розповідав мені про своє життя: "Войну прошел, в 50-х тяжело пришлось". Уже біля парадного зліз із мене, подивився так, — Мачей прищулює ліве око. — "Ты, наверное, иностранец?". — "Так. А звідки ви знаєте?". — "Русский так никогда не сделал бы".
П"яних по домівках розносите й зараз?
— Так, — скрушно хитає головою. — Але в Польщі їх менше.
Чому вчилися у Москві?
— Не добрав одного балу, щоб учитися в Лодзинській кіношколі. Але я не вважаю ВДІК високою школою. У гуртожитку було весело? аж надміру, — хитро посміхається. — Я звідти втік. Жив на квартирі у 60-річної московської актриси, яка грала в театрі "хвости". Типова чеховська невдаха. Її син приїздив раз на рік, і то тільки для того, щоб узяти макулатуру й обміняти на книжку.
Мачей говорить російською з легким акцентом, зрідка не до ладу вставляючи "ш" і "ж".
— Пам"ятаю, як уперше прийшов. Ніхто не відчиняє, але двері не замкнені. Бачу: стара жінка сидить під парасолькою біля маленького телевізора 50-х років і через збільшувальне скло дивиться боксерський матч.
— А парасолька від дощу була? – цікавиться дідусь.
— Ні, від сонця, — уточнює поляк. — Інколи з бабцею було нестерпно, але вона була дуже самотня! До мого приїзду могла спеціально їсти старе м"ясо, щоб її забрала "швидка".
Ви були асистентом у відомого режисера Кшиштофа Зануссі?
— Якось нам, студентам ВДІКу, заборонили дивитися фільм, який він привіз у Москву. Ректор з апаратчиками замкнулися в аудиторії і дивилися самі. Я організував страйк, ми спробували вибити ногами двері. Тоді Зануссі залишив нам номер свого телефону. Сказав, щоб приїжджали в гості. Тепер у нього є власний дім під Варшавою, в якому він так само приймає студентів. Купує отаке теля, — Дриґас витягує руки в боки, показуючи розмір, — і наймає спеціальну людину, яка готує їсти.
Ми спробували вибити ногами двері
Як ви заробляєте на життя?
— Бувають ситуації, коли з неба щось падає, — каже іронічно. — Раніше я отримував гонорари з усього світу. А зараз сам продюсую свої фільми, бо роблю їх так довго, що жоден нормальний продюсер не витримав би. Кажу собі: "Слухай, ну закінчуй уже цей фільм, бо грошей нема!". А режисер у мені відповідає: "Пішов на фіг".
Де ви живете?
— У Варшаві. Моя дружина, на жаль, займається тим, чим і я. Вона — донька знаменитого литовського кінорежисера Вітауса Жалакевічуса. У нас є донька Віта-Марія, їй 22 роки, шестирічний син Адам і собака.
Дочка теж вчиться на режисера?
— Ні. Вона вивчає французьку мову. Для неї завжди було проблемою, що її тато — вільний художник. Якось проводжав її до школи, а вона каже: "Слухай, ти одягни пальто і, може, сумочку якусь візьми. Всі подумають, що ти йдеш на роботу, як інші папи", — Мачей каже це дитячим голосом. — Вона цікавиться журналістикою, кіно, фотографією. Чорт зна, ким буде.
Будинок кіно закривається, і з гардероба приносять його вельветовий піджак. Дружина показує Дриґасу на годинник.
— Ну, та єшче єдну хвілєчку, — обурюється він.— Знаєте, я вже третю ніч гуляю столицею. Перша моя екскурсія затяглася до другої ночі. Я ж тут уперше! От Віта, — киває на дружину, — уже знімала в Києві свій фільм "Шизофренія". Про людей, які з політичних мотивів потрапили до психіатричних лікарень.
1956 — народився у Лодзі (Польща)
1975 — вчився у ВДІКу в Москві
1983 — народилася донька Віта-Марія
1992 — нагорода Felix за кращий європейський документальний фільм
1999 — народився син Адам
2005 — стрічка "Один день у ПНР" спричинила резонанс у Польщі
2 
1
Коментарі