68-річна Любов Яремчук із сином 44-річним Анатолієм прописані у вагоні на залізничному вокзалі Козятина Вінницької області.
У віддалену частину залізничної електродільниці заглядають лише прибиральниці та автослюсарі. Вагон Яремчуків стоїть на запасній колії за зачиненими воротами. За ними бігають собаки.
— Вагон геть непригодний для жизні, — виглядає у двері Любов Яремчук. — Йому вже більше шейсяти років. Баки для води проіржавіли, труби полопали. Хоча він і крепший за нові вагони.
Вагон схожий на купейний, має чотири кімнати. Перша — невелика — перероблена на кухню. На дверях висять люстерка. У купе — по дві нижні полиці та столики між ними. Вікна завішані фіранками.
— Верхні полки позабирали, щоби не мішали, — сідає на ліжко господиня. — У мене, сина Толі й чоловіка Івана було по комнаті. П"ять років назад Іван помер. У його комнаті телевізор поставили. А в останньому купе кладовочку зробили. Туалет у дворі.
На стіні в гірлянді зі штучних квітів висить засклена фотографія Любові та Івана.
— Це він мене на желєзну дорогу привів, — киває на фото. — Я сім класів кончила в селі Держанівка. Колгоспницею була, ланковою. А він в армії на передвіжних електростанціях служив. Потім і мене з собою забрав.
Підводиться, показує рукою на фотографію.
— Мене за рік обучили і взяли на роботу машиністом третього розряду. Перший раз у Читу відправили на два місяці. Така романтіка була! Потом в Іркутську були, у Воронежі, Лабитнанги, Тюмені, Архангельську, Челябінську, на Кавказі. До батьків кожен рік їздили на місяць. Із Красноярського краю якось тиждень додому в поїзді їхали.
Син стісняється, що не має куди жінку привести
Любов Іванівна повертається до стіни біля ліжка, щоб подивитися на термометр. У вагоні +29°С.
— А на вулиці плюс 16, — зітхає. — Зимою палити треба часто, бо дуже бистро остиває. Цьої зими чотири тисячі на вугля потратила. А літом тут не втриматися, так пече. Я на вулицю хожу, городик собі зробила.
Жінка обережно сходить дерев"яною драбиною й іде уздовж вагона до грядок.
— Із цього клочка п"ять на п"ять метрів камінців вибрала відер шейсят. Цибульку посадила, а там укроп має зійти. І трохи картошки. Я багато не оброблю. А син на роботі, йому не до цього.
Дірки у стінах вагона залиті жовтою піною.
— Стіни потріскали, — колупає пальцем у дірках. — От син і придумав строїтєльною пєнкою позаливати. Син у мене роботящий. Тільки женитися ніяк не може. Стісняється, що не має куди жінку привести. Він тут же, на станції, автослесарьом робить.
Біля вагончика стоїть колонка.
— То погана вода, нею робочі тільки руки миють, — махає рукою Любов Іванівна. — А я лише стіраю. Їсти готовлю на криничній. Син за путя ходить і приносить відром. На кухні електроплита стоїть. Толя хтів газовий балон поставити, та я не дала — боюся газу.
Любов Яремчук знову заходить до вагона. Бере склянку води і запиває таблетки:
— Після смерті чоловіка права нога заболіла. До врача мусила йти. А вона подивилася, що облизуюся, і питає, чого мене так у роті сушить. Перевірили на сахар. І точно — повишений оказався. Тепер мушу на дієті сидіти і лікарства пити.
Любов Іванівна виймає домову книгу, заведену на вагон, і свій паспорт. На сторінці прописки зазначено: "Місто Козятин, вул. Привокзальна, енергодільниця ЕЧК-24".
— Ми з чоловіком всю жизнь на квартиру збирали, — схлипує. — 130 тисяч на книжку поставили. Все відтягували, чекали, коли лучше буде. Мені якось предложили квартиру в розваленому домі на четвертому етажі. То хіба я до того четвертого етажа долізу? А тут близько 140 "квадратів" площа.
1940, 5 березня — Любов Кульчак народилася в с. Держанівка Козятинського р-ну на Вінниччині у сім"ї фронтовика та колгоспниці
1960 — одружилася з Іваном Яремчуком зі сусіднього села Панасівка
1963, 22 липня — народився син Анатолій
1964 — подали з чоловіком заявки на роботу на пересувних електростанціях
1965 — поїхала у перше відрядження в Читу, Росія
1991 — скоротили як пенсіонерку
1992 — прописалася із сином у вагоні
Коментарі