— Я любила одного, а заміж вийшла за іншого, — розповідає 64-річна Тетяна Андреєва з міста Молочанськ Запорізької області. — Вітю знала з дитинства. Наші будинки один навпроти одного стояли. Красивий був — високий, чорнявий. Дівчата проходу йому не давали. А він мені букети носив. Мама казала: "Не здумай із ним заводити сім'ю. Кручений, наплачешся тільки". Як у воду дивилася.
Запрошує на кухню двокімнатної квартири. Ставить електрочайник, із холодильника дістає миску з тістом. Починає смажити сирні пончики.
— Вітька йшов у армію, просив дочекатися його. Служив у Німеччині. Щотижня присилав мені листи. Я після школи вирішила з однокласницями їхати в російський Ярославль учитися на ткачиху. Учителі відмовляли, мов, оцінки хороші, могла би в технікум чи інститут піти. Не хотіла виділятися, зробила, як усі. Вітя писав на гуртожиток. Якось увечері приносить якась дівчина лист. Каже: "Тут всі дєвочки переписуються з солдатіками. Усіх курсантів розібрали, тільки цей матрос лишився. Подивися, який хорошенький". Дає мені конверт із фотографією Льошки Андреєва. Я запротестувала, мов, є жених, не буду нікому писати. "Тобі що, важко? Це ж несерйозно. Раді розвліченія". Не знаю як, але вмовила мене.
Півтора року переписувалася одночасно з двома чоловіками. Узимку 1966-го з Німеччини перестала отримувати листи.
— Я місця собі не знаходила. Думала, може захворів, може навчання якісь. Дівчата сміялися: дурочка, він собі іншу знайшов, за бугром захотів лишитися, а ти страдаєш.
Тут, як на зло, Льошка приїхав. Знайшов мене в гуртожитку. Приніс букет троянд і зразу запропонував виходити за нього заміж. Сказала йому, що люблю іншого. Помовчав трохи, закурив: "Нічого, моєї любові на двох вистачить". Три дні мене вмовляв, доки подали заяву. Так як Льоша воєнослужащій, через три дні нас розписали. Оділа плаття випускне, дєвочки відрізали кусок тюлі, зробили мені фату. Доки розписувалися, у гуртожитку зсунули столи між кімнатами, наварили картошки, компоту. Така студентська свадьба. Помню, зайшла у свою кімнату причесатися — глядь — на ліжку купа листів. Усі від Віті. Через несправності на пошті листи спізнилися. Зірвала з голови фату, кричу — що я наробила. Дівчата полякалися, сльози втирають, заспокоюють. Льошка наступного дня повернувся на флот. Через пару тижнів написав — якщо Віктор по-справжньому мене любить, то хай лишить у спокої, бо я вже заміжня. Вітя писав, що повернеться з Німеччини, забере мене в чоловіка.
Коли Олексій відслужив, поїхав із Тетяною до своїх батьків у Чуваську Республіку. За півроку подружжя повернулося в Україну. Народилася донька Ольга.
— Тайком кілька разів зустрічалися з Віктором. Усе вмовляв: "Кидай чоловіка. Без тебе мені не жити". Прийду додому під вечір — Льошка сидить біля вікна. Не вечеряє, жде мене. Ніколи не кричав і не дорікав. Дитину сам покупає, нагодує, уночі до люльки підскакує. Бачила, марніє на очах. Думала, боїться, що кину. Через кілька місяців мама приїхала, плаче: "Дочечка, у Льошки туберкульоз! Знайомій медсестрі відкрився, каже, давно хворіє, скриває від тебе, боїться, кинеш його і дочку забереш". Наступного дня поїхала з ним у лікарню. Там діагностували відкриту форму туберкульозу. У нас із дитиною хвороби не виявили. А Льоша важко переніс операцію. Коли від наркозу очнувся, побачив мене біля себе і заспокоївся. Зрозуміла, його залишити ніколи не зможу.
Віктор так і не одружився.
— Якось пішов купатися на річку і не повернувся. Його шукали всім селом. Увечері до його хати прилетів сич і кричав цілу ніч. Як розвиднілося, сидів на димарі. Люди пліткували, погана прикмета, точно вже покійний. Птах не улітав чотири дні, доки Вітю не витягли з річки. Він пірнав і заплутався у браконьєрських сітках. Тоді забився між гілками затонулого дерева. На похорон я не пішла. Боялася, люди судачитимуть, що через мене у хлопця не склалося життя.
3 
1
Коментарі
14