Листи читачів

Звертається до вас листоноша з 25-річним стажем роботи Лудчак Марія Степанівна. Не тільки ми, але й пенсіонери старшого віку, та й молодші не хочуть і слухати, і вірити у призи. Кажуть, брешуть і обманюють — як у телевізорі, так і в газетах. Від імені однієї пенсіонерки, матері померлого афганця, одного в нашім районі, хочу написати декілька слів. Зі сльозами зустрічає мене тьотя Маруся. Я принесла пенсію, пропоную виписати газети. Уважно вислухала мене, плачучи відповіла: "Це тільки слова, а надалі не буде нічого. Ті багачі тріскають від багатства, а ми як не мали нічого, так і не будемо мати. А ти тішиш мене призами". А потім веде далі: "Коли привезли сина і поховали, я й по сьогодні не знаю, чи у труні мій син, чи хтось інший. Так і не відкривали".

Тяжко слухати такі слова, і не тільки такі, за 200 гривень зарплати. За кордоном це вислуховують, але ви знаєте, за які гроші (тисячу євро). І все ж таки, подумавши, тьотя Маруся згодилася підписати газету на 12 місяців — жаліючи мене, ту, яка приходить до неї, приносить пенсію і лагідне слово. Після цієї пенсії — друга, третя і так до пізнього вечора. Доводиться і по 20, і по 35 тисяч гривень рознести. По 4–5 днів не дають грошей на пенсію, а потім такі великі суми. За 25 років такого ще не було. Заборгованість колись бувала і по 7 місяців, але ж пенсії були менші. Раніше приходили на роботу, то були вихідні, відпустка. Тепер на вихідні можуть дати стільки грошей, що страшно й казати. Я кожен день, коли переступаю поріг своєї квартири, дякую Богові, що жива-здорова, бачу своїх дітей, чоловіка, свою стареньку маму. І думаю: невже у цій Україні, яку ми так любимо, любимо людей — нічого не зміниться?

Шановні працівники "Газети по-українськи"! Я постійна ваша читачка, почала купувати газету рік тому. Листоноша принесла на дім квитанцію. Щоб зняти ксерокопію, треба їхати до району, а сили вже немає. Та й транспорт — один раз на тиждень ходить автобус-"пазик", а обслуговує п"ять населених пунктів. У дитинстві бачили голод, війну, повоєнну розруху. Тепер це все вже позаду і нікому ми не потрібні. Вирішила виписати газету і на наступний рік. Може, хоч телевізор у хаті побачу.

Дякую за призи, які у Вас виграла. У лютому це був коньяк. Та брати довіреність на родичів, щоб отримати, я не захотіла, тому відмовилася від виграшу. Потім виграла фотоапарат, який мені прислали поштою. А от 21 листопада я була дуже здивована. До моєї хати під"їхала машина. Привезли мій подарунок, який я не змогла забрати. Коньяк, чашку із написом "Газета по-українськи", пакет із газетами і календарем. Спасибі Вам за Ваш труд. Я сама знаю, що виграють у Вас не тільки великі люди. Я проста сільська жінка, пенсіонерка. Маю дуже доброго чоловіка, двох доньок — Сніжанку і Оленку, двох зятів, Івана і Андрія, і двох онуків — Андрія і Валентина.

Вашу щоденну газету виписала і на 2007 рік, так що надіюся ще на виграш 500 гривень.

Я дитина війни, виросла в багатодітній родині, мама-вдова доклала немало зусиль у ті важкі роки, щоб ми, її діти, стали людьми.

Тепер — ані батьків, ані сестер, ані братів. Коханого чоловіка й вірної подруги теж не маю. Діти та внуки далеченько від мене, а тому приїжджають рідко.

Одна розрада — "Газета по-українськи". А нещодавно газета тепло привітала переможців конкурсу "Виграй 500 гривень-45". На сторінці красуються 10 переможців, а серед них і я, читач із Полтавщини. Як радісно прочитати у газеті своє прізвище.

Хай щастить!

×