На Микулинецькому кладовищі в Тернополі поряд із чоловіком та онуком поховали колишню зв'язкову Української повстанської армії Лідію Романчук. Померла 25 березня уві сні. Чотири дні не дожила до 92-річчя.
— Останні роки бабуся страждала на аритмію та високий тиск, — розповідає онука, журналістка Наталія Колтун, 42 роки. — Дуже любила життя. За день до смерті казала: "Мушу жити. Треба ж ще допомагати виховувати правнучку". Наступного дня в обід попросила борщу. Їла його, наче востаннє. Після того їй стало погано. Ввечері заснула і вже не прокинулася.
Лідія Романчук народилася в селі Дермань Здолбунівського району на Рівненщині. Навчалася на санітарних і читальних курсах в Острозі. Вчителювала в рідному селі. Три роки була зв'язковою та медсестрою в підпіллі. Мала псевдо "Орися". 1944-го її арештували. Засудили до 15 років виправно-трудових таборів. Покарання відбувала в Магаданській області Росії. На волю вийшла достроково — 1953-го.
— Бабуся любила приймати гостей — гарно вдягнутися і смачно їх нагодувати, — продовжує Наталія Колтун. — Обожнювала співати. Знала сотні пісень. Видала два пісенники. Любила листуватися та спілкуватися телефоном. Увесь час дописувала в обласні газети. Часто згадувала минуле. Вважала, що люди мають про те знати. Свої спогади записала у двох книжках — "Дорогою страждань" і "Червоним плакала калина".
Із 1963-го Лідія Яківна жила в Тернополі. Працювала економістом. Її чоловік помер 46 років тому. 2013-го жінка поховала онука Олександра. Він загинув у ДПТ. У неї залишилися донька, письменниця 62-річна Леся Романчук, онука і двоє правнуків.
— Поховали бабцю у вишитому строї, — каже Наталія Колтун. — На труні лежав пучок калини та два прапори — жовто-блакитний і червоно-чорний. Грав гімн. Усе зробила так, як вона хотіла.
4 
35413
Коментарі