Із лідером столичного гурту ОНУКА 31-річною Натою Жижченко зустрічаємося о 15:00 на київському Подолі. Вона вдягнута в чорне пальто без рукавів, сукню антрацитного кольору й берці.

У кав'ярні Воздвиженського кварталу просторо. Крім нас — один відвідувач. Ната замовляє кавовий коктейль "Віскі сауер".

Слухач на ура сприйняв вашу музику — поєднання народної з електронною. Важко було знайти артистів-новаторів для гурту?

— Складно знайти музиканта, який досконало володіє народним інструментом. І мислить не етнічними категоріями, здатен імпровізувати. Раніше соромилися зізнаватися, що грають на народних інструментах. Це вважалося немодним. У дитинстві теж дивувалася, чому граю на сопілці. Для сопілкарів немає конкурсів, широкої програми.

Наш бандурист Євген Йовенко розказував, як соромився своїх довгих нігтів. Коли знайомився з дівчатами, ховав руки.

Для чого братися за бандуру, якщо через це соромно?

— Багатьох спонукали батьки. Я не мріяла грати на сопілці. Мене навчив дідусь. Потім, коли зрозуміла, скільки років на це витратила, покинути було б нерозумно.

Які житейські уроки від діда для вас найважливіші?

— Його давно немає. Але досі подумки розмовляю з ним. Коли вагаюся, замислююся, яке б рішення прийняв він. І чиню так само.

Дідусь і бабуся належали до чернігівської інтелігенції. Замолоду дід був дуже суворим. У родині все залежало від його думки і настрою. У нас із ним був особливий зв'язок. Я для нього була єдиною онукою, що продовжує його справу, змалку концертує.

Це були різні світи: школа, мама й тато в Києві, на спальній Воскресенці. І світ дідуся й бабусі, сад і дім в Чернігові. Дідусь грав на сопілці, бабуся полірувала бандури — суцільна протилежність метушливому мегаполісу. Вони надихали. А батьки зі мною займалися, возили на безліч музичних ­занять.

Батько у вас теж музикант?

— Інженер-радіоелектронщик. Але любить і знається на музиці. Був ліквідатором аварії на ЧАЕС.

Тому ці місця стали для вас особливими?

— Удома постійно звучало слово "Чорнобиль". Цей регіон мене цікавив з дитинства. Уперше поїхала туди років у 17. Перепустки не мала, тому не потрапила за паркан. Поблукала полями, дорогами біля 30-кілометрової зони. У Прип'яті побувала 23-річною. Відтоді їжджу в зону кожні півроку. Це — моє місце сили.

У багатьох будинках вибиті вікна, ліфти — з відкритими шахтами між поверхами. У лікарні бачила залишений на реєстратурі записник. Там написані години роботи лікарів, імена тих, хто у відпустці. У кожному кабінеті досі стоїть змінне взуття під товстим шаром пилу. У дитячому садку поросли мохом фігурки з пластиліну. Гнітюче видовище.

Інколи під час поїздок з'являється відчуття, що зона мене не приймає. Вона має якщо не душу, то якусь силу. Не скажу, що це мертва територія. Навпаки — дуже жива. У ній відчувається потойбіччя, яке манить.

Мандруєте зоною самі?

— Маю провідника. Займає на станції поважний пост. Працює там майже з перших днів аварії, — Ната помішує кубики льоду у склянці.

Таке враження, що на сцені ви медитуєте.

— Мені складно порозумітися з людьми за допомогою слів. У дитинстві було легше відіграти найскладнішу партію, ніж привітатися з викладачами музичної школи. Важко підтримую бесіду. Інколи під час гастролей майже ні з ким не спілкуюся. Але вихід на сцену перемикає. Енергія музики — інша. Словами можна обманути. Музикою — ні, бо це чисті відчуття. Для мене найкраще визнання — коли музика подобається дітям. Їх не обдуриш.

Вам пропонували виступати в Росії?

— Так. І зараз пропонують. Після подій у Маріуполі 2014-го ми скасували заплановані концерти в Москві та Санкт-Петербурзі. Це було рішення серця. Розумію, що там чекала наша аудиторія, нас хотіли почути місцеві українці. Ми виконали б просвітницьку місію. До того ж це була б справжня культурна диверсія — заграти на трембіті, бандурі та сопілці за кілька кілометрів від Кремля.

Досі кортить зробити це. Ще не час. Більшість людей налаштовані агресивно. Не їжджу в Росію навіть до друзів. Але мрію про часи, коли все зміниться.

З чотирьох років грає на сопілці

Ната Жижченко народилася в Києві. Дід — майстер народних інструментів Олександр Шльончик. Навчив онуку грати на сопілці в 4 роки.

Через п'ять років виступала з духовим оркестром Національної гвардії України. За кожен важливий концерт батьки купували картридж до ігрової приставки.

Закінчила Київський університет культури і мистецтв за фахом "етнокультуролог".

У 2002–2013 роках була солісткою електронного гурту "Томато Джьос". Його заснував старший брат Олександр. Після розпаду колективу стала співпрацювати з музикантом Євгеном Філатовим, майбутнім чоловіком.

Новий проект назвала ОНУКА — у пам'ять про діда. Електронну музику поєднує зі звучанням народних інструментів. У листопаді в Харкові та Києві зіграє концерти з Національним оркестром народних інструментів.

Улюблені письменники — Франц Кафка, Альбер Камю, Еріх Марія Ремарк.

— Зараз читаю російську класику, — каже Ната. — Перечитала "Анну Кареніну".

Має пса породи джек-рассел-тер'єр Піфа. Заміжня. Живе в Києві.

×