— На цьому місці ніколи згадки про ферму не було. Все починали в чистому полі 12 років тому. Для засновника господарства це був виклик — довести всім, що молочне скотарство може бути прибуткове, — каже 40-річний Сергій ДОВГИЙ, директор товариства з обмеженою відповідальністю "Азорель" у селі Мухівці Немирівської громади на Вінниччині. Його унікальність — у безприв'язному утриманні корів. Вони мають вільний доступ до їжі, води й вигульного майданчика.
Із Сергієм Довгим зустрічаємося в Немирові. Ферма й цех із виробництва молочної продукції розташовані за кілометр від міста.
— Я за освітою — фінансист, — розповідає Довгий. — Працював у великій компанії. Мав власний кабінет. Костюм, краватка. За 10 років роботи зрозумів — потрібно щось змінювати. Я сам із села, аграрний бізнес мені близький. Тому, коли засновник ферми запропонував мені з дружиною налагодити бухгалтерський облік, одразу погодився. Процес захопив. Почав цікавитися всіма нюансами. Згодом став керівником цього господарства. А дружина працює тут бухгалтером.
Біля в'їзду на ферму розташовані двоповерхові приміщення виробничого цеху й офісу, на фасаді якого — сільський пейзаж. Далі — корівники й майданчики для вигулу худоби.
— Більшість корів уже вийшла надвір, приймають сонячні ванни. Вони вільно можуть пересуватися, не прив'язуємо їх. Таку модель утримання запозичили у європейських фермерів. Корови гуляють на майданчику, але тут не пасуться. Їдять тільки те, що даємо. Завдяки такому раціону протягом року маємо стабільну якість молока, — продовжує Сергій Довгий. — 2009-го сюди привезли 10 корів і 15 нетелів із Криму української червоно-рябої породи. Одразу вирішили покращувати поголів'я. Завозили генетичний матеріал елітних порід із Франції. Це тривалий процес. Щоб вивести чисту породу, потрібно майже 10 років. Нам це вдалося. Тримаємо корів трьох порід: голштин, монбельярд і нормандін. Дійне стадо нараховує 75 голів. Одна корова дає близько 40 літрів молока на добу, а все стадо — понад тонну.
Висота корівника сягає 7 м. На вікнах замість скла висять спеціальні штори зеленого кольору.
— З ранньої весни й до пізньої осені їх піднімаємо, щоб всередину потрапляло свіже повітря, — розповідає ветеринарний лікар 31-річний Федір Бондарчук. Зайшов до корівника, щоб оглянути худобу. — Опалення немає. Та навіть за мінусової температури їм тут комфортно й тепло, бо утримуємо на глибокій підстилці із соломи. Її настеляють тричі на день, а замінюють раз на два місяці. Натомість робочу зону чистять кілька разів на день. За п'ять років роботи я добре вивчив кожну корову. У всіх є паспорт і кличка. З іменами є своя схема — теличка має називатися на ту ж саму літеру, що й мати. Для картотеки кожну тварину фотографуємо.
Ветеринар підходить до корови з рудими плямами навколо очей, чухає її за вухом.
— Це монбельярд, — каже. — Породу вивели спеціально — тварини ніби в окулярах, щоб в очі не лізли мухи й інші комахи.
На підлозі корівника помітні невеликі кулі. Це автоматичні напувальники.
— Сюди вода поступає безпосередньо зі свердловини, — пояснює Бондарчук. — Коли корова натискає на кульку, може пити чисту воду — через специфіку конструкції солома та бруд всередину не потрапляють.
Об 11:00 в приміщення заїжджає невеликий трактор, до якого причеплений змішувач-роздавач кормів. Корови стають у ряд біля вистеленого плиткою столу. Корм рівномірно висипають із чана.
— Цей змішувач — як звичайний блендер, тільки набагато більший. Завдяки цьому маємо збалансований харч для корів, — Сергій Довгий набирає повну жменю кормової маси. — Його готуємо із силосу, сушеної люцерни, соломи, комбікорму з кукурудзи, пшениці, ячменю і соняшникового шроту. Майже все вирощуємо самі.
У доїльному залі чисто й порожньо. По змінах тут працюють двоє операторів.
— Одночасно дояться п'ять корів, — каже Сергій Володимирович. — Вони вже знають порядок, хто за ким має йти. Тут все повністю автоматизовано: спочатку миття вимені, обеззараження, масаж і доїння. При цьому контакту людини з молоком не відбувається. Воно одразу потрапляє в трубопровід, а звідти — до холодильника.
У виробничому цеху зустрічає технолог підприємства Юлія Храновська, 29 років. У приміщенні свіжий ремонт, стіни й підлога встелені керамічною плиткою. Біля сходової клітки на всю стіну намальована чорно-ряба корова. Юлія просить одягнути халат, шапочку й бахили. Показує охолоджувач на 700 л.
— Виготовляємо майже 50 видів продукції — йогурти, сири, кефір, пастеризоване молоко. Випускаємо безлактозні кефір і йогурт. Це — не нова мода, а вимоги сучасності, — говорить Храновська. — Раніше на непереносимість лактози страждали переважно люди похилого віку, а тепер ця хвороба помолодшала. Коли люди чують про безлактозну продукцію, питають, куди ми діваємо лактозу. Все просто. Вносимо спеціальний фермент і вона розщеплюється на простіші речовини.
40 людей працюють на підприємстві "Азорель". Всі живуть у Немирові чи сусідніх селах.
— Колись була проблема з кадрами. Люди масово виїжджали на заробітки за кордон, — говорить директор підприємства Сергій Довгий. — Та спробували, як у Польщі заробляти, й додому повернулися. У нас потоку кадрів немає. Люди працюють роками. Є навіть сімейні пари.
"Газету по-українськи" можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за "ковідну тисячу"
6 
35413
Коментарі