Із-за дверей квартири, в якій живе Леся Дичко, 66 років, лунає гучний гавкіт. Пані Леся каже, що пса зачинила в сусідній кімнаті, бо дуже лютий. Ми сідаємо за стіл. Вона спершу відмовляється брати торт, який ми принесли, але врешті здається. На столі мандарини, зефір, печиво та червоне вино.
Під стінами — шафи, забиті книжками. У коридорі, на столах, на підвіконні — теж книжки. За склом — старі фотографії, серед яких — Дичко замолоду. Чорнокоса, вродлива і така ж усміхнена. Просто посеред кімнати — рояль.
Пані Леся пригощає, але сама не їсть.
— По бабусиній лінії в нас репресована сім"я, — починає розповідь. — Бабуся була із заможного козацького роду Демченків, а дідусь — із кріпаків, що будували Санкт-Петербург. Тато ріс у дитбудинку. Сильним був. Якось йому вирізали гланди. Кров юшить, а він біжить навпростець з Полтави до Зінькова — 20 кілометрів пішки, закривши носа долонею. Мав абсолютний слух! — каже захоплено. — Вивчив напам"ять етюди Шопена і грав у німому кіно. І мене вчив: сховає цукерку й сідає за піаніно. Тихіше грає — неправильно шукаю, голосніше — цукерка близько... А мама дивовижно малювала. Тому я навчалася і в консерваторії, і в художньому інституті.
Я подобалася чоловікам: була молодою, гарненькою, обдарованою
Озвався мій мобільний.
— Боже, яка краса цей Китай, — вигукнула композиторка, почувши поліфонічну мелодію. — Ці пентатоніки... Обожнюю Схід! Я така фантазерка була. У другому класі писала романи про піратів, і мене за цим ділом застали. Нічого розумнішого не придумала, як збрехати, що хочу швидше закінчити зошит...
Вона пригадує, що ходила ще й до театрального інституту — на майстер-класи до Михайла Карасьова.
— Він примушував дивитися в дзеркало і шукати в обличчі щось особливе — характер, харизму.
Я дивуюся, як вона все встигала.
— О-о, я стільки їздила, — повела плечима. — У січні їдемо до Вірменії на хоровий з"їзд. Улітку — в Грузію, в гори, де співають колективи. А студентами пішки йшли з Києва до Львова — збирали фольклор. Довго, десь із місяць! Ночували в копицях. Якщо машина якась їде, хлопці випихали мене наперед: я віталася з вуйком, а вони швиденько стрибали в кузов, — сміючись, спирається на спинку стільця. — Але вірили, що ми порядні музиканти, а не бомжі, й пускали ночувати...
Мені дуже сподобався Париж, — продовжила згодом. — Обожнюю Іспанію, хоч ніколи там не була. Навіть вивчила всі іспанські міста, собори, — захопилася спогадами пані Леся. — "Хворіла" Індією. У 1982 написала ораторію "Індіа Лакшмі", присвячену Індірі Ганді.
З"їж мандаринку, — вкотре припросила. — А в Києві облазила всі куточки, ліси, парки, Чорну й Лису гори, все!
Питаю пані Лесю про чоловіків.
Кажу хлопцеві:
я вже немолода й сидіти в хустці в таку спеку не здатна
— Я подобалася чоловікам, — спокійно провадить Дичко. — Була молодою, гарненькою, обдарованою. Мала коханого. Пережила величезну драму, але обрала музику. Що сильніша творча жилка, то важче комусь віддаватися. Але скільки було кохання, скільки пристрасті, — захоплено відкинулася композиторка. — О-о!
Правда, що у вас був закоханий диригент Ігор Блажков?
— Хто тобі надає таку інформацію? — суворо спитала Дичко. — Було, було... А голова спілки композиторів Таджикистану лишав на моєму столі величезну троянду із запискою: "Троянді душі моєї". Цікаві були історії, коли ми їздили до Ірану, — пригадала вона. — Уяви, там усі жінки ходять тільки з покритою головою, інакше камінням закидають. Я там займалася з учнями. То кажу хлопцеві: ти мене вибач, я вже немолода й сидіти в хустці в таку спеку просто не здатна. Він, бідний, то червонів, то блід, то опускав очі, не дивився на мене, а потім звик. А як зайшла в автобусі на чоловічу половину... У них транспорт поділений навпіл. З одного боку заходять чоловіки, з другого — жінки. Я не знала й полізла, де вільніше. Боже, що було! — заплющила очі. — Добре, що не побили. Зупинилися і з криками висадили мене. Слава Богу, не розуміла, що саме вони кричать.
То правда, що ви виходили на сцену в кедах?
— Я люблю оригінальний одяг. Та ходити по магазинах і довго вибирати речі — не для мене, — відмахується. — Але дуже люблю синій колір. Кажуть, це колір духовності. А що роблю вдома? Прибираю, готую чай, і приймаю гостей. Мої батьки були дуже гостинними.
Леся Василівна сідає за рояль. Грає свої твори, ніжні та ліричні. Із собою пакує нам цукерки, фрукти, печиво.
Є якась жіноча слабинка? — запитую наостанок.
— Обожнюю солодке, — зізнається вона.
1939 — народилася в Києві
1959 — закінчила школу-десятирічку ім. Лисенка
1964 — закінчила консерваторію ім. Чайковського
1966–1972 — навчання в художньому та театральному інститутах
1989 — лауреатка Державної премії ім. Шевченка
1994 — секретар спілки композиторів
1995 — народна артистка України
2 
1
Коментарі