— Драч заповів поховати себе не на Байковому кладовищі, а на сільському цвинтарі. Таким він був — не зазнавався і зберігав іронічну дистанцію у ставленні до життя, — каже кінознавець 67-річний Сергій Тримбач у столичному Володимирському соборі. 21 червня тут прощаються з поетом та політиком Іваном Драчем. Він помер у столичній лікарні "Феофанія" на 82-му році від хвороби легень.
Труна стоїть у центрі собору. До неї від входу тягнеться черга охочих попрощатися. Вінки зі штучних червоних і синьо-жовтих троянд залишають біля дверей. Багато людей несуть соняхи — цей образ Іван Драч часто використовував у своїй творчості.
— Іван Федорович мав хороше почуття гумору, — продовжує Сергій Тримбач. — Кілька місяців я очолював відділ в Інституті мистецтвознавства, фольклористики та етнології, де він працював. При зустрічі Драч ставав на одне коліно, кланявся, піднімав руки і казав: "Начальник". Я тоді хвалився: "У моєму відділі працює класик і Герой України".
Біля труни сидять дружина Драча 72-річна Марія Михайлівна й донька Мар'яна, 45 років. Знайомі та друзі обнімають їх і висловлюють співчуття.
— Із Драчем ми познайомилися у Сергія Параджанова, — пригадує акторка 80-річна Лариса Кадочникова. Чорне вбрання доповнила червоним намистом, губи підвела яскравою помадою. — Іван сідав на підлогу, головою спирався об стіну, а Параджанов ним любувався. Драч був красивий — величезне чоло і світле хвилясте волосся. "От дивіться — геній, — казав Параджанов і долонею міряв чоло. — Бачите, яке велике. Наше майбутнє". Ми так до нього і ставилися — як до генія.
О 10:30 починається відспівування. Очолює поминальну літургію Київський патріарх Філарет, 89 років. До собору в супроводі охорони заходять президент Петро Порошенко з дружиною, прем'єр-міністр Володимир Гройсман і міністр освіти Лілія Гриневич. Кладуть букети червоних троянд.
— Якось Драча запросили у Дніпро, — згадує журналістка 75-річна Емма Бабчук. — Він вийшов на сцену і сердито звернувся до присутніх: "Сьогодні ваш час, вам треба піднятися і діяти, працювати. А ви сидите — ну то й сидіть". І пішов зі сцени — його ображала інертність, байдужість українців.
Попрощатися з Іваном Драчем Прийшли політики Степан Хмара, Андрій та Пилип Іллєнки, Олег Тягнибок.
— У січні 1991-го мене забрали в тюрму за організацію захоплення Червоного корпусу університету, — розповідає колишній народний депутат 48-річний Олесь Доній. — Міг отримати від трьох до п'яти років. Та через кілька тижнів мене відпустили, а справу закрили. Драч ходив до тодішнього президента Леоніда Кравчука і нагадував про обіцянку, що жоден із членів студентського голодування не буде покараний. Той дав вказівку генеральному прокурору закрити справу.
А якось Іван Федорович повіз мене у село Мазепинці на Київщині. Сіли на природі, він дістав пляшку й чарчину. Сказав: "Відчуй місцевість, дух Мазепинців". Так підштовхував до роздумів і дій замість того, щоб давати поради. Драч мав колосальну працездатність. У перервах між засіданнями Народного руху постійно працював — писав вірші, досліджував поетів "Розстріляного відродження", читав першодруки.
На лаві біля собору журналістка 87-річна Маргарита Довгань декламує співрозмовникам вірш Івана Драча. Тримає книжку із соняхом і сонцем на обкладинці.
— Якось ішла зі старшим товаришем через Бессарабку. Раптом він зупинив мене і тицьнув пальцем на якогось хлопця: "Це — майбутній геній. Він з Теліжинців". За рік я написала коротку рецензію на збірку Івана Драча. Він був серед щасливчиків, чиї книжки видавали. Правда, його тягали по КГБ, страхали і він погодився піти на поступки — під дулом пістолета змусили б і про Гітлера вірші писати. Зате потім створив геніальні речі.
За 2 год. прощання завершується. Четверо чоловіків під оплески виносять труну на вулицю. За лобовим склом катафалка — чорно-біле фото Івана Драча. Дорогу перед машиною встеляють білими трояндами.
Труну везуть у село Теліжинці Тетіївського району на Київщині, де народився Іван Драч. За заповітом, його поховали біля могили сина Максима.
Був першим головою Народного руху
17 жовтня 1936 року — Іван Драч народився в селі Теліжинці Тетіївського району на Київщині в сім'ї робітника радгоспу.
1958-го — вступив на філологічний факультет Київського університету ім. Тараса Шевченка. На першому курсі був відрахований за політичні погляди. За три роки поновився і перевівся на заочне відділення. Згодом закінчив Вищі сценарні курси в Москві. Був сценаристом на кіностудії ім. Олександра Довженка в Києві.
4 вересня 1965 року — на прем'єрі стрічки Сергія Параджанова "Тіні забутих предків" у столичному кінотеатрі "Україна" підтримав протест проти хвилі політичних арештів. За рік написав відкритого листа, в якому каявся у зв'язках із дисидентами.
9 березня 1975 року — отримав Шевченківську премію за поетичну збірку "Корінь і крона". Всього видав 20 книжок.
7 вересня 1989 -го — обраний головою Народного руху. За рік став депутатом Верховної Ради України. Обирався тричі.
2006 року отримав звання Героя України.
2009-го — поховав сина Максима. Він був лікарем. Помер після черепно-мозкової травми, яку отримав за нез'ясованих обставин.
4 
1
Коментарі