— Живемо з півнем. Він мені співає, коло мене спить. Качанів у хаті повно — неголодна птиця, а курей сусіди покрали, — каже 83-річний Іван Модліцький. Він — інвалід війни. Живе край села Ребедайлівка Кам"янського району Черкащини. З односельчанами не спілкується, в обійсті немає газу, електрики. Люди кажуть, що чоловік скупий. Має 1500 грн пенсії, але нічого не купує. Сусіди не бачили його з осені.
Із-за дверей визирає сутулуватий чоловік. Сивий, бородатий, у спортивній шапці, порваних штанях і светрі. Ледве тримається на ногах.
— Насилу доповз до порога. Зімою зі спальні місяцями не вилазив, так спину побив, — каже.
Оселя захаращена поламаними стільцями, металевими деталями до велосипеда, швейних машинок, косою, гвинтами, шматками дроту, купами кукурудзяних качанів, сухим гіллям.
— Подивіться, як вєтєрани живуть, — згортає зі стільця засохлий курячий послід, припрошує сісти. — Три вєщі просю: газ, свєт і щоб Вєрка, доглядальниця із соцзабезу, кожен день приходила. А ще лучше, щоб повернули ту, що раньше була. Бо Вєрка гидлива, відро після мене не хоче виносить. Від того в хаті трохи смердить.
Соцпрацівниця приходить двічі на тиждень, у вівторок і п"ятницю. Іван Артемович замовляє ковбасу, молоко і батони.
— У мене язва желудка. Треба дієта. Того їм тільки пісну варьонку. Гроші економлю, може, дочка Ірина з Криму приїде, треба їй помогти фінансово. Два роки назад приїжджала, покупала мене, просила їхать із нею. Я категорично отказався. Помирати буду тут. Так сказав і нашому сільському голові. Бо той ходить, просить у дом престарєлих. А мені й тут нормально.
Сільський голова 53-річний Леонід Левицький інколи сам носить Іванові Модліцькому пенсію. Каже, що купує йому дров на зиму, бо той шкодує грошей.
— Ковбасу бере найдешевшу, за 9 гривень, — стверджує Леонід Васильович. — Скупий страшно.
У кухні — димно, темно, вікно в павутинні й кіптяві. Під стіною порепана коричнева лежанка, з-під якої йде дим. На лаві два порожні бутлі, кілька ложок. Сморід.
— Як молодшим був, то порядки наводив. Тепер тільки лежу на лежанці. Згадую, як воював у Германії, з півнем балакаю.
Іван Артемович служив на мінному тральщику. У війну розміновував Балтійське море. Залишився в місті Росток, моряком на військовому кораблі. Як повернувся до Ребедайлівки, працював сторожем у колгоспі. Із дружиною, тепер покійною, прожив кілька років. Має доньку Ірину.
— Я, собственно говоря, на жизнь не обіжаюся. Якби не дурили ресівці з оплатою за свєт, то й нормально було б.
— Вісім років тому за несплату електроенергії йому відрізали світло, — каже Леонід Левицький. — Не хоче куплять і дрова. Замерзне в морози, а дров не купить. Качанами прокурює. А має ж 1,5 тисячі як інвалід війни. Міг би нормально жить.
До 80 років Іван Артемович їздив велосипедом до райцентру. Хвалиться, що ніколи не хворів. У лікарні був раз, коли саморобною молотаркою відрізав великого пальця на лівій руці.
З одежою проблєм зараз нема. Місцеві стіляги приносять джінси, куртки. Штани, правда, малуваті, то я матню зразу розриваю, щоб удобніше
— У найбільші морози не боявся їздить велосипедом. Щоби борода не обмерзала, пошив із кирзового чобота чорну маску. Я ж портний. Спочатку діти на вулиці трохи боялися, потом привикли. З одежою проблєм зараз нема. Місцеві стіляги приносять джінси, куртки. Я їм п"ятьорку на бутилку даю. Штани, правда, малуваті, то я матню зразу розриваю, щоб удобніше.
Починає плакати, як згадує минулу зиму. По брудному обличчю течуть чорні сльози, губляться в бороді. Шепелявить, бо не має зубів.
— Хтось украв бритву, то я ножницями стрижу кругом рота, шоб їсти удобно було. А на шиї невдобно стригти. Зімою, як замело, то Вєрка насилу догрібала до моєї хати. Дивлюсь у вікно, а вона як трактор гребеться, торбу з їдою тягне. А я нічим не можу помогти. Слину ковтаю, бо ковбасу жду.
На темряву не нарікає — каже, звик. Телевізора ніколи не купував. Торік востаннє садив город.
— Осінню сил не було, не убрав. Кукурузи половина й дотепер. Картошку місяць гріб, і навсидячки, і навлежачки.
Сусідка Марія Іванівна каже, що двоє рідних братів Івана Мотлицького давно померли. Родичі навідуються кілька разів на рік. Із сусідами він спілкуватися не хоче. Її обізвав злодійкою, бо курей у нього покрала.
— Як мала корову, то й молока частенько носила. А курей лисиці й у мене крадуть, — каже Марія Іванівна. — У нього коло тину абрікоси добрі родять. То він не давав дітям навіть їх збирать. Погніють на землі, але не дасть. То так сам віка й доживає.
3 
1
Коментарі