50-річного Івана Максим"юка 12 років поспіль обирають сільським головою Дземброні — села у Верховинському районі на Івано-Франківщині. У ньому Параджанов знімав "Тіні забутих предків". А ще Іван живе вище за всіх українців. Його хата стоїть на висоті 1500 м.
Я приїхав у це маленьке село перед Різдвом, з групою альпіністів, які мали зійти на третю за висотою гору в Україні — 2028 м над рівнем моря. Її назва — Піп Іван. Гуцули називають гору Попіван, бо на ній так несподівано зривається вітер і ніби аж "поспівує"...
Знаменита ця гора тим, що на ній є руїни старої польської астрономічної обсерваторії. Це справжній замок з товстими, двометровими стінами. Обсерваторію начебто збираються відновлювати, і ми мали до неї піднятися. Задача непроста — Піп Іван альпіністи оцінюють як значно складнішу для сходження, ніж Говерла.
Увімкнув світло, луснув по столі батогом, крикнув: "Зі святами, браття!.."
Ми оселилися в дерев"яній хатині, що належить Федерації спортивного туризму. А оселі гуцулів одна від одної тут не ближче, як у годині ходи. Про війта мені розповів голова київського осередку федерації Олександр Романенко, 47 років.
Сусід, теж Іван, який працює пожежником у Верховині, показав рукою на гору, де мешкає їхній голова. Додав, що туди понад дві години пішки, а на ґринджолах — за 100 грн. Виручила його дружина. Сказала, що вранці війт поїхав до Верховини, на нараду сільських голів. Я попросив перетелефонувати на автостанцію і переказати війту, щоб зайшов до туристів-альпіністів з Києва.
Він прибув о 10-й вечора і розбудив усіх громовим, не зовсім тверезим, голосом.
Увімкнув світло, луснув по столі батогом, скинув чорну шкіряну куртку і залишився в самій вишиванці. Крикнув: "Зі святами, браття!.." Романенко, зі старшим інструктором Ігорем Шклярем, посадили його за стіл, дістали коньяк. Решта намагалися заснути, з тривогою думаючи про завтрашній похід у зимові гори. За сходження нам мали присвоїти звання альпіністів. З 10 людей п"ятеро вперше зважилися у січні приїхати в Карпати. Їм було не до застілля.
Побачивши це, війт Іван ображено натяг куртку і зі злістю грюкнув дверима. За вікном прошурхотіли його сани.
Минула година, і в кімнаті знову спалахнуло світло — на порозі стояв Максим"юк.
— Підйом, народ! — крикнув він і гепнув на стіл ящик з пивом.
Зі своєї кімнати прибіг старший інструктор Шкляр. Так само й Романенко. Вони сіли за пиво. Жінки збунтувалися, та війт їх не слухав. Всі троє поснули о 2-й ночі, а о 4-й Шкляр підняв команду на сходження. Війта вже не було — поїхав.
На гору ми не зійшли. Вийшли о 5.20 і блукали гірськими стежками, зморені й невиспані, до полудня. Доки не потрапили, вже майже на вершині, в ураган.
Людей почало заносити снігом, наче пінгвінів
Вітер валив людей з ніг. Молоком (так снігову кашу називають альпіністи) закрило все, немов туманом. З нами не було нікого з місцевих провідників, тож людей почало заносити снігом, наче пінгвінів. Стемніло о 4-й по обіді, проте обідати було нічим. Керівники взяли тільки по скибці чорного хліба на брата та по шматочку сала. Мучила спрага, тому їли сніг. Коли стемніло, вітер вщух. Ми засвітили ліхтарі й пішли до села.
То був якраз Святвечір, і знову приїхав війт. У тій самій чорній мокрій куртці, вишитій сорочці, однак тверезий, що скельце.
— На Святвечір, — пояснив, — пити не можна — пісний день.
Він привіз кутю, чимало страв зі свого столу, а за минулу ніч усіх перепросив. Всі позалазили в спальники й одразу позасинали. А бувалі Романенко і Шкляр їли кутю з війтом Іваном.
— Жінчин дід, — розповідав той, — у 30-ті роки працював на обсерваторії — возив туди своїм возом вугілля. Там жили польські вчені. Мали астрограф — прилад для фотографування неба. Обсерваторію будували два роки, а проіснувала вона лише рік. 1939-го поляки її покинули, а гуцули розтягли. Бляхою з даху обсерваторії покриті всі дахи в Дземброні.
Маю п"ятьох дівчат — вибирай любу!
— Там був розсувний дах? — спитав я зі спальника, прислухавшись до розповіді війта. — На тій вежі-ротонді, де стояв телескоп?
— Був, — підтвердив Іван. — В обсерваторії аж 43 кімнати, а ще зал для досліджень. У товстезні стіни, коли будували, вкладали корок, який з Африки через Францію возили. Все було зроблено для стаціонарної станції, навіть водогін, от тільки війна її зруйнувала.
— А ти жонатий? — раптом запитав мене війт. — Вилазь сюди, поїхали до мене! Маю п"ятьох дівчат — вибирай любу.
Він дістав з нагрудної кишені куртки, яка висіла на спинці стільця, портмоне. Витяг звідти календарик, подав мені. На календарику п"ять гуцулок. Усі красиві, усміхнені. Календар був за 2005 рік.
— Як же любу вибирати, якщо дві ти вже віддав? — засміявся Шкляр.
— О, справді, — відказав війт, ляснувши себе скрученим батогом по чолі. — Але є ще три!.. Поїхали?
Я відмовився.
— Мої дівчата й не мої, — сказав Максим"юк, позіхнувши. — З дитинства всі п"ятеро — в інтернаті, у Верховині, бо в селі школи нема. А потім усі в Івано-Франківську вчилися. Троє там і досі вчаться — ще не віддані.
На ранок я хотів їхати до війта. Вже приготувався сусідові Іванові 100 гривень заплатити, аби відвіз. Але Шкляр відговорив, пояснивши, що війт навіть не пустить до хати. В нього принцип такий — нікого чужого чи малознайомого не пускати.
— Навіщо ж він учора запрошував?
— Перевіряв тебе — Романенко сказав йому, що ти одружений і маєш дітей, — розсміявся він. — Нині Різдво, він буде в церкві, і доньки, мабуть, теж.
2 
1
Коментарі