Ексклюзиви
Середа, 11 січня 2006 18:45

Іван Лещенко: "1933-го я рятувався вербою"

 

82-річний Іван Лещенко в 1933-му мав 10 років, жив у Полтаві. Пам"ятає все, що тоді відбувалося. Нині він мешкає в Києві, вікна його трикімнатної квартири виходять на Софію.

Зустрів нас у картатій ковбойській сорочці та спортивних штанах. Високий, стрункий — пан Іван вигляд має молодий як на свій вік. У його кімнаті "стінка" з телевізором, тахта з теплим покривалом і подушкою, на ній — книжка, на столику — ліки. Дім старий, добротний, стелі — високі. Живе Лещенко з донькою, зятем та внуком.

— Онук має комп"ютера в своїй кімнаті, — розповів. — Зять купив собі. Малий просто день і ніч за ним сидить. Я читав, що то дуже шкідливо.

З-під купи газет на столі господар дістав два аркуші, заздалегідь списані спеціально для нашої зустрічі — аби часом чогось не забути.

— Ну давайте вже почнемо. Я — Іван Федорович Лещенко. Народився у квітні 1923 року, — декламував дідусь, намагаючись не збитися. Читав без окулярів. — У пік голодомору мені минуло десять.

Дуся відмовилася вийти заміж за комсомольського активіста, який ходив по селі з наганом

Пам"ятаю себе ще з першого класу: батько був селянином, умів тільки розписуватися, а мама не вміла. Жили в Кирило-Ганнівці, неподалік Полтави. Мали трьох синів і трьох доньок. Землі — всього півтори десятини. Під час колективізації їх записали до куркулів. Через те, що сестра Дуся відмовилася вийти заміж за комсомольського активіста, який ходив по селі з наганом. Прийшли ці активісти й завалили нашу хату — залишилася тільки піч на подвір"ї. Сказали — на Схід нас будуть виселяти. Дуся з чоловіком та сестра Марфуша з батьком втекли до Полтави — до діда й баби по мамі. А мати не встигла. Вона казала мені — ховайся в житі, тікай до тітки Варки. Я пішов, а потім вернувся, бо мені люди сказали, що мама плаче. Тоді її з нами, чотирма дітьми, під Миргородом запакували до товарняка, забили дошками і гайда на Урал.


Тобто перед самим голодомором? — встиг я спитати — так завзято Іван Федорович читав своє написане.

— Так. Там, на станції Пашія, на Уралі, стали міркувати, як втекти назад до України, Тобто мама міркувала. Хоч там не було погано — руські були добрі з нами. У лісі — ягоди, гриби, у ставку — риба.

Навесні до України першим поїхав старший брат Василь, через Москву. Згодом його заарештували енкаведисти. Але то пізніше. Написав з Полтави, що в Москві не пускали, затримували на залізниці, та доїхав. За ним відправили брата Луку з чотирирічною Галинкою. Тому легше було — дітей ніхто особливо не перевіряв. А тоді вже й ми з мамою втекли із заслання. Теж через Москву, але без пригод. У 1932-му всі повернулися.

Хоч яким бадьорим голосом вів свою розповідь Іван Федорович, видно було, що від спогадів на очі йому навертаються сльози.

Щоби вгамувати їх, перейшов на приповідки з тих часів: "Спасибі Іллічу, що не варю і не печу", "Спасибі Сталіну-грузину, що навчив нас їсти кота й конину".

— Сусідка в нас була — баба Конониха. Вона не боялася нікого, навіть комуняк з рогами. Ходила по людях і на весь голос кричала ті віршики.

Сама складала?

— Не думаю, гадаю — народ, а вона по хатах збирала. Тільки всі мовчали, бо більшовики лютували. Навіть коли діти пухли з голоду, — скривився Іван Федорович.

Спасибі Іллічу,
що не варю і не печу

Ми не повернулися в село, а залишилися в Полтаві — бо батьків могли розстріляти, — продовжив далі розповідь.— Я пішов у другий клас, до 18-ї школи. У Полтаві застали страшний голод: люди на вулицях мерли як мухи. Що дивно, в Москві за кілька днів до того ми бачили продуктів скільки хочеш. А в нас магазини навіть не працювали!.. Люди сиділи на головних вулицях — Шевченка і Жовтневій, простягали руки, а поряд лежали вже мертві. До вокзалу більшовики не підпускали. Межа з Росією була наче кордон з іноземною державою: колючі дроти, солдати.

Було так сутужно з хлібом, що мій живіт роздуло, ніби м"яч. Весь опух — отакий був, — показав рукою. — Тижнями діти крихти до рота не клали. Я рятувався вербою. Нікому не казав, сам туди ходив. Вона навесні цвіте такими китицями. Залізу на вербу і їм досхочу довгі, як пальчики, сережки. "Кашкою" їх називав,— і весело так розсміявся.

А дорослі що робили?

— Ходили на роботу, хоч не їли. Батько влаштувався сторожем в гаражі, і якийсь водій привіз йому звідкись макухи. Коли витискують олію із соняшникового насіння, лушпину відмітають. Вона така тверда, що зуби поломиш. Скільки її тато дістав, не знаю, але ми вижили. Смачнішого я нічого не їв.

У школі мав товариша, Миколу Кисіля. Він щодень чекав мене під школою й питав: "Іване, ти взяв трохи макухи?". Отак макуха врятувала і його. Я часто ходив до мами на базар чи до батька. Бачив, як мертвих збирали — вивозили щодня.

А медики хіба не рятували хоч дітей?

— Ніхто нікого не рятував. Кожен сам собою опікувався. Навіть батьки не мали сили допомогти дітям. А медики самі пухли і вмирали.

На очі пана Івана знову набігли сльози. Став ніби щось вишукувати в своїх паперах — засоромився. Хотів прочитати ще кілька смішних приказок старої Кононихи, але не зміг.


Мама що робила на базарі? — питаю, вдаючи, що нічого не помітив.

— Ми мали невеличкий городець, вирощували зелень. Мама її продавала. За гроші можна було на руках дещо купити. А хто мав золото чи срібло, в торгсині (Торговельний синдикат. — "ГПУ") міг виміняти навіть на чорну ікру.

І люди не брали штурмом цей торгсин?

— Люди слухняними й забитими були. Робили з ними більшовики що хотіли. А нині, чую по телевізору, виступає Симоненко, нібито голоду не було?

Іван Лещенко закінчив школу, а коли в 41-му прийшли німці, влаштувався до місцевого музею гідом.

А хто мав золото
чи срібло, в торгсині
міг виміняти навіть
на чорну ікру

— Я забіг до музею і мене взяли, бо відмінником був, — сміється.— Пізніше мій атестат згорів, але по війні я поїхав до Києва і таки поступив до університету. Працював перекладачем в "Інтуристі". А згодом став старшим редактором видавництва "Дніпро". 25 років пропрацював, отримав пенсію 332 гривні. Прийшов Ющенко, добавив ще 6 гривень і 50 копійок.

Дружина померла молодою. Не пам"ятаю вже, котрого року. Її батько був головою колгоспу, німці його розстріляли. Про голодомор взагалі ніколи й словом з нею не обмовилися — боялися. У партії я ніколи не був, — сказав з гордістю. — Віднікувався: згадував свій роздутий живіт і сережки на вербі.

Зараз ви читаєте новину «Іван Лещенко: "1933-го я рятувався вербою"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 63
Голосування Чому "Шахтар" слабко грає в обороні?
  • 1) продали Ракицького
  • 2) неуміння тренерів вирішити цю проблему
  • 3) недопрацьовує опорна зона
Переглянути
Погода