Першого вірша 70-річний Іван Легенький із села Стеблів Корсунського району Черкаської області написав у четвертому класі. Дав почитати батькові. Той пошматував аркуш паперу і спалив у пічці, а синові надавав стусанів.
— Вірш був про те, що батьки-колгоспники тяжко працювали, але не отримували за це майже нічого. У батькові жив страх від пережитого в 1930-х. Тоді в сім"ї вмерла купа народу, — згадує Іван Миколайович. — Бабуся розказувала, що з 11 дітей після Голодомору 1932–1933 років лишилося четверо — по двоє синів і дочок.
Іван Легенький виносить із хати баян. Грає вальс "Осенний сон". Час від часу свариться на собаку Шарика. Той гавкає.
— Чомусь не любить музику. А ще грати заважають груші-лимонки, які з гуркотом падають на череп"яний дах сусідського гаража. Баян італійський, привіз із Німеччини, заплативши 800 марок. Добротний костюм тоді коштував сто.
Іван Миколайович служив у війську в Німеччині з 1958-го по 1968-й у місті Фюрстенберґ за 60 км від Берліна. На місце служби їхав через Білорусь, Польщу.
— Везли у вагонах-телятниках: ані туалетів, ані умивальників. Коли поїзд ставав на станції — тисячі людей вискакували і присідали хто де. Офіцер ходив і шмагав лозиною по голих сідницях. Так радянські солдати обісрали пів-Європи, — сміється. — Командир відправив мене в ансамбль пісні й танцю. Наш ансамбль, бувало, виступав для місцевого населення. Якось останньою піснею на концерті була "Повій, вітре, на Вкраїну". Підходить до нас дід, мало не плаче і питає: "Синочки, ви всі українці?" Він до Жовтневої революції служив у пана конюхом. Той злякався бузувірів, які приходили до влади, і втік за кордон, забрав з собою прислугу. А за українців той дід прийняв нас, бо всіх в ансамблі — росіян, білорусів, грузинів — керівник колективу Федір Мальцев привчив співати без акценту. Питав мене, якою скоромовкою навчитися наше м"яке закінчення "ся" говорити. Я придумав: "просилася і молилася". Весь ансамбль ходив і повторював цю фразу.
Радянські солдати обісрали пів-Європи
У Німеччині Іван Легенький здобув музичну освіту. Отримував 390 марок платні, на рахунок у Радянському Союзі клали ще 190 крб. За ті гроші допоміг батькам побудувати дім. Після служби оселився у Стеблеві, керував гуртками художньої самодіяльності. Дружина Ольга до пенсії працювала на бавовняно-прядильній фабриці. Поряд із Легенькими купив хату журналіст Олег Шикан. Він запропонував сусідові видати книгу гуморесок. 194-сторінкові "Пару слів за Стеблів" тепер продають у магазині на центральній площі села. Поряд — музей Івана Нечуя-Левицького. Іван Миколайович веде до пам"ятника письменнику.
— Перед відкриттям 1968-го начальство в селі дивиться, а він вкритий чорною фарбою, наче негр. Покликали двох колгоспників, дали завдання стерти фарбу. Ті трудилися, аж упріли. Металевий Нечуй заблищав на сонці, аж в очах мигтіло. Коли це побачила скульпторка Галина Кальченко, то в неї мало розрив серця не трапився. Добре, що поряд був аеродром, і їй привезли з Києва фарбу. Вона власними руками замалювала пам"ятник у чорний колір. Це мені переповів тодішній директор бавовняно-прядильної фабрики. Директор музею Сергій Хаврусь це заперечує. Так Нечуя любить, що він для нього більший, ніж Шевченко. Ходім-но до місцевого Кулібіна, — показує хату Івана Палека. — Він лінивий, колись задумав відмовитися від лопати, сапи, граблів. Сконструював два тракторці і купу причиндалля до них. Причеплює до трактора — і копає, сіє, жне та іншу ручну роботу селян виконує.
74-річного Іван Палек запрошує перекусити. На столі овочі, риба, м"ясо. У пляшці з-під "медовухи" самогон.
— Це "андроповка", — каже господар. — Варилася ще за Андропова. Із того времені настоюється. Тому така смачна.
— У мене в гуморесці один випадок із життя Івана описаний, — пожвавлюється Легенький. — Він поселився тут на звалищі. Хотів понад Россю жити, от і згодився на таке гниле місце. Усе почистив, посадив гайок. А тут одна баба привела козу туди пастися. Іван свариться, що коза все об"їсть. А баба не слухає, два рази приводить. Повертається за нею, а вона на прив"язі: до води дістає, а до дерев — ні. На третій раз коза вперлася і не захотіла туди йти. Баба сварилася, плювалася, але не змогла переламати ту козу.
Кагебісти шукали в запальничці рацію
— Якось сиділи наші офіцери в німецькому ресторані, — згадує Іван Легенький. — Зайшли американці. Прислали нашим пляшку спиртного. Радянські у відповідь теж пляшку горілки. Зсунули столи. Почали обмінюватися подарунками: той запальничку, а той — портсигар. Приїхали в частину, а там кожного вже кагебіст чекає. Навіть запальничку розбили, бо думали, що там рація якась.
4 
1
Коментарі