четвер, 24 вересня 2009 07:58

Іван Легенький пише гуморески про сусідів

Автор: фото: Юрій ЛУКАНОВ
  Іван Легенький (ліворуч) з села Стеблів Корсунського району Черкаської області з  Іваном Палекою сидять на тракторі. Палек змайстрував трактор, який сапає, сіє та жне
Іван Легенький (ліворуч) з села Стеблів Корсунського району Черкаської області з Іваном Палекою сидять на тракторі. Палек змайстрував трактор, який сапає, сіє та жне

Першого вірша 70-річний Іван Легенький із села Стеблів Корсунського району Черкаської області написав у четвертому класі. Дав почитати батькові. Той пошматував аркуш паперу і спалив у пічці, а синові надавав стусанів.

— Вірш був про те, що батьки-колгоспники тяжко працювали, але не отримували за це майже нічого. У батькові жив страх від пережитого в 1930-х. Тоді в сім"ї вмерла купа народу, — згадує Іван Миколайович. — Бабуся розказувала, що з 11 дітей після Голодомору 1932–1933 років лишилося четверо — по двоє синів і дочок.

Іван Легенький виносить із хати баян. Грає вальс "Осенний сон". Час від часу свариться на собаку Шарика. Той гавкає.

— Чомусь не любить музику. А ще грати заважають груші-лимонки, які з гуркотом падають на череп"яний дах сусідського гаража. Баян італійський, привіз із Німеччини, заплативши 800 марок. Добротний костюм тоді коштував сто.

Іван Миколайович служив у війську в Німеччині з 1958-го по 1968-й у місті Фюрстенберґ за 60 км від Берліна. На місце служби їхав через Білорусь, Польщу.

— Везли у вагонах-телятниках: ані туалетів, ані умивальників. Коли поїзд ставав на станції — тисячі людей вискакували і присідали хто де. Офіцер ходив і шмагав лозиною по голих сідницях. Так радянські солдати обісрали пів-Європи, — сміється. — Командир відправив мене в ансамбль пісні й танцю. Наш ансамбль, бувало, виступав для місцевого населення. Якось останньою піснею на концерті була "Повій, вітре, на Вкраїну". Підходить до нас дід, мало не плаче і питає: "Синочки, ви всі українці?" Він до Жовтневої революції служив у пана конюхом. Той злякався бузувірів, які приходили до влади, і втік за кордон, забрав з собою прислугу. А за українців той дід прийняв нас, бо всіх в ансамблі — росіян, білорусів, грузинів — керівник колективу Федір Мальцев привчив співати без акценту. Питав мене, якою скоромовкою навчитися наше м"яке закінчення "ся" говорити. Я придумав: "просилася і молилася". Весь ансамбль ходив і повторював цю фразу.

Радянські солдати обісрали пів-Європи

У Німеччині Іван Легенький здобув музичну освіту. Отримував 390 марок платні, на рахунок у Радянському Союзі клали ще 190 крб. За ті гроші допоміг батькам побудувати дім. Після служби оселився у Стеблеві, керував гуртками художньої самодіяльності. Дружина Ольга до пенсії працювала на бавовняно-прядильній фабриці. Поряд із Легенькими купив хату журналіст Олег Шикан. Він запропонував сусідові видати книгу гуморесок. 194-сторінкові "Пару слів за Стеблів" тепер продають у магазині на центральній площі села. Поряд — музей Івана Нечуя-Левицького. Іван Миколайович веде до пам"ятника письменнику.

— Перед відкриттям 1968-го начальство в селі дивиться, а він вкритий чорною фарбою, наче негр. Покликали двох колгоспників, дали завдання стерти фарбу. Ті трудилися, аж упріли. Металевий Нечуй заблищав на сонці, аж в очах мигтіло. Коли це побачила скульпторка Галина Кальченко, то в неї мало розрив серця не трапився. Добре, що поряд був аеродром, і їй привезли з Києва фарбу. Вона власними руками замалювала пам"ятник у чорний колір. Це мені переповів тодішній директор бавовняно-прядильної фабрики. Директор музею Сергій Хаврусь це заперечує. Так Нечуя любить, що він для нього більший, ніж Шевченко. Ходім-но до місцевого Кулібіна, — показує хату Івана Палека. — Він лінивий, колись задумав відмовитися від лопати, сапи, граблів. Сконструював два тракторці і купу причиндалля до них. Причеплює до трактора — і копає, сіє, жне та іншу ручну роботу селян виконує.

74-річного Іван Палек запрошує перекусити. На столі овочі, риба, м"ясо. У пляшці з-під "медовухи" самогон.

— Це "андроповка", — каже господар. — Варилася ще за Андропова. Із того времені настоюється. Тому така смачна.

— У мене в гуморесці один випадок із життя Івана описаний, — пожвавлюється Легенький. — Він поселився тут на звалищі. Хотів понад Россю жити, от і згодився на таке гниле місце. Усе почистив, посадив гайок. А тут одна баба привела козу туди пастися. Іван свариться, що коза все об"їсть. А баба не слухає, два рази приводить. Повертається за нею, а вона на прив"язі: до води дістає, а до дерев — ні. На третій раз коза вперлася і не захотіла туди йти. Баба сварилася, плювалася, але не змогла переламати ту козу.

Кагебісти шукали в запальничці рацію

— Якось сиділи наші офіцери в німецькому ресторані, — згадує Іван Легенький. — Зайшли американці. Прислали нашим пляшку спиртного. Радянські у відповідь теж пляшку горілки. Зсунули столи. Почали обмінюватися подарунками: той запальничку, а той — портсигар. Приїхали в частину, а там кожного вже кагебіст чекає. Навіть запальничку розбили, бо думали, що там рація якась.

Зараз ви читаєте новину «Іван Легенький пише гуморески про сусідів». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі

Голосів: 1
Голосування Як ви облаштовуєте побут в умовах відімкнення електроенергії
  • Придбали додаткове обладнання для оселі задля енергонезалежності
  • Добираємо устаткування та готуємося до купівлі
  • Не маємо коштів на таке, ці прилади надто дорогі
  • Маємо ліхтарі та павербанки для заряджання ґаджетів, нас це влаштовує
  • Певні, що незручності тимчасові і незабаром уряд вирішить проблему браку електроенергії
  • Наша оселя зі світлом, бо ми на одній лінії з об'єктом критичної інфраструктури
  • Ваш варіант
Переглянути