"Це я жартома називаю німбом, — художник Володимир Гарбуз, 55 років, поправляє плетений солом"яний обруч, що перехоплює волосся. — А насправді це оберіг".
Сідаємо за столиком у київському "Кофе Хауз" на Прорізній. Володимир розповідає, що його номінували на Шевченківську премію за ілюстрації до "Кобзаря". Уже втретє, але премії він не одержав. Гарбуз критикує Шевченківський комітет та Спілку художників, але незлобливо.
Каже, що мистецтво — це не звання, а містика.
— У дитинстві тітка Параска, сусідка, коли ми ходили з однокласниками красти клубнику, доповідала бригадирові. Я намалював карикатуру: сусідка, а над нею — коса. Малюнок ми почепили на паркані. Люди в неділю йшли на базар і читали. Коли тітка побачила цей папір, спересердя порвала й побігла до сусіда. Думала, що то його робота. А сусід якраз косив траву на березі Росавки. Вони посварилися, і він розрізав жінці руку косою. Мій малюнок збувся, — сміється Гарбуз.
Володимир згадує, що його батько був бригадиром-трактористом, найбільше виробляв трудоднів у колгоспі. А мати працювала на буряках. Після 8-го класу юний Гарбуз пішов на курси трактористів. А потім, не сказавши батькам, поїхав до Києва. Вивчився там на мозаїста.
1971-го пішов до армії.
— На Дарницькому призовному пункті чекав тиждень. Уже батьківську торбу із салом з"їв, щетина росте, вуса. А мене все не викликають. На весь паркан намалював вуглем оголену дівку в одній із поз Камасутри. Ідуть полковник, капітан і старшина. "Кто это нарисовал? Как фамилия?". А ввечері лунає голос із гучномовця: "Призовник Гарбуз, зайдіть у радіорубку!".
Так Володимир потрапив до Москви, у спецчастину, що оформляла "ідеологічно важливі" об"єкти. Служили в ній майже самі українці.
— Послали мене в піонертабір міноборони "Чайка", — пригадує. — Кажуть: завтра приїздить Терешкова, за ніч треба намалювати портрет космонавтки. Замість погонів намалював їй крила. Приходить політрук і заклякає: "Что это?! Какие крылья? Погоны нужно рисовать! У нее уже три звездочки". Ледве встиг перемалювати.
Гарбуз усміхається у вуса. Говорить, що йому пропонували залишатися в Москві, але він повернувся в Україну. Влаштувався у Києві мозаїстом.
На весь паркан намалював вуглем оголену дівку
— У 1978-му розглядався проект спорудження пам"ятника на Замковій горі, до 1500-річчя Києва. Його вже майже затвердили. Аж тут на сцену Жовтневого палацу виходить робітник у потертому кожусі. То був я. Кажу: "Ну, скільки можна ставити пам"ятники війні та смертям?". А із залу: "Какой это рабочий? Это провокатор!".
Володимир п"є каву і згадує, як 1980-го із групою будівельників ходив вітати з 50-річчям поетесу Ліну Костенко.
— Нас попереджали, що вона нікого не приймає. А Ліна Василівна пляшку коньяку дістала: "Це привезла моя вірменська подруга Сільва Капутікян. Наказала розпити, коли прийдуть найдорожчі гості".
Художник розповідає, як одружився.
— Три рази наснився мені сон. Ніби пролітаю в космічному безмежжі, а поруч — білява жінка. На Новий рік після доброї випивки прогулювався Хрещатиком. Дивлюся, а мені назустріч — вона. Познайомився. Алла — хореограф, майстер спорту з гімнастики. Але ми вже вісім років розлучені. Вона поїхала у Нью-Йорк, до подруги, і залишилася. Син вступив там у коледж. Недавно телефонував: "Тату, — каже, — вийшов довідник "Кращі студенти Америки". І він там є.
Ти з України не думав виїздити?
— Сестра запросила мене 1989-го до Парижа. Вона там мешкає з 1978 року. Півроку пробув у неї, — усміхається Гарбуз. — Скучив за жінками. Чоловік сестри, югослав, повіз мене в спеціальний район. Але спочатку привіз у парк, де збираються трансвестити. Дивлюся — красива жінка, бюст... Швагер її пальцем поманив. У машині, коли дійшло до справи, в мене стався шок. Я вискочив з авто...
У Парижі, за словами Володимира, екстрасенс напророкував йому літературне майбутнє: "Бачу книгу. А в ній написано про якусь жінку, котру взнає весь світ".
Кілька років тому Гарбуз на ювілеї Левка Лук"яненка познайомився з Юлією Тимошенко. Запитав, чи можна написати її портрет.
— Вона відповіла: "Так у чому справа? Поїхали!". Я потім подумав: "Боже! Та це ж та жінка!". Вів щоденники, хоч і з помилками. І буквально три роки тому їх видав. Зобразив усі події — і "Україну без Кучми", і помаранчеву революцію. Портрет Тимошенко теж намалював, — додає Гарбуз, — але по фотографії.
Власну майстерню маєш?
— У два яруси, дай Боже кожному! — хвалиться. — На Дарниці, в приватному секторі. Викупив і добудував завдяки добрим людям. Друзі дивуються: "Гарбуз, у тебе стільки знайомих — від бомжа до президента". Ми з Олександром Морозом — майже земляки. Я йому якось сказав: "От пройде час, і Вас, Сан Саничу, як політика ніхто не згадає. Ну, що таке політика? Краще шукайте гроші на Шевченкові "Давидові псалми". Він подивився мені в очі і відповів: "Я зроблю все". І знайшов гроші.
Коньяку до кави ти не замовив...
— Народився в питущій сім"ї, тому алкоголем не зловживаю. Бо тато міг випити кріпко. Та й мама вже на старість могла прикластися. А я компенсую це творчістю. Чи маю авто? — перепитує. — Мені машину в Парижі дарували. Але я, ще коли з батьком на тракторі працював, перевернувся. Тепер боюся техніки.
Коло тебе іноді крутяться красиві жінки.
— Одна дівка, коли я дуже довго замальовував полотно, питає: "Володю, ти що, — імпотент?". Я говорю: "Ні, чарівна. Просто еротичні центри відповідають і за еротику, й за творчість. Малюючи, викладаєшся так, що, буває, вже не до сексу".
1951, 21 грудня — Володимир Гарбуз народився в селі Карапиші Миронівського р-ну на Київщині
1969 — вступив до київського художньо-будівельного ПТУ N5
1971–1973 — служив у Москві
1981 — одружився з Аллою; за рік народився син Андрій
1986 — закінчив Львівський художньо-поліграфічний інститут
1989 — персональна виставка у Парижі
1999 — виставка в Австралії, Сідней; розлучився
2002 — купив у Києві майстерню
2007 — номінувався на Шевченківську премію за ілюстрації до "Кобзаря"
3 
1
Коментарі
1