"Як заколупало на війну, ходила на окопи на роботу, — каже Євдокія Сіряк, 89 років, із села Ташань у Переяславі-Хмельницькому районі на Київщині. У неї великі ясні очі, у роті, жодного зуба. — Ось мене і подругу визивають у сільську раду: "Візьміть продуктів і білизну". Повезли в Білорусію, у місто Молодечно. Кругом усе дротом обгороджено, зенітки стоять. Висадили нас і згрузили пушки. Це война: дали обмундірованіє і вчать: "Ти — заряджаючий, ти — управляючий, ти — направляючий, ти — піднось патрони". Муштрували рік. Вийшла би заміж за офіцера, якби не війна", — гладить рукою по кофтині.

Розповідає, що після війни її старша на 8 років сестра Марфа залишилася вдовою з трьома доньками.

— До неї сватався удівець Сергій з трьома дітьми. Поки він воював, дружина вмерла від застуди. Марфа йому говорить: "Ні, бери мою сестру". Я — чи дурочка, чи щаслива, а согласилася, — сміється. — До нього з хлопцями діла не мала — боялася глупостей. А що вдівець, так де ж парубка взяти? Нема кого ждать, война позабирала.

Євдокія народила ще чотири дитини: Тетяну, Віру, Василя й Миколу.

Зараз нічого так не стоїть, як тоді та капля молочка

— Коля 12 років по тюрмах відсидів за крадіжки. Пробував біля мене жить, але знову дружки знаходилися, штовхали на слизьке. Захворів на запалення легень. Доньки хотіли його у лікарню забрать, та казав: "Мене звідси тільки вперед ногами винесуть". Три годи вже як його нема, — витирає сльози. — А потім у Васі інсульт: упав, до сознанія так і не прийшов. Я так зажурилася за дітьми, що зовсім згорбилася. Це на стулі я рівно сиджу, а хату переходжу з ослінчиком, не розігнуся. Доньки біля мене діжурять, хата і грядки на них.

Згадує, що в Голодомор 1933 року втратила матір.

— Уже не можу згадати її обличчя. А фотографії нема, не було моди фотографуватися. У голодовку листя липи рвали та сушили. Коняка у нас була, раз напоролася грудьми на штир. Позвали веретеринара, сказав: "Треба скотину забрать у хату і лікувать". І вижила, і работали ми ще з нею. Ось пішла селом чутка, що кіньми і коровами будуть скиртувати хліб у копи. Робітників харчуватимуть. Батька забрали туди, менша сестра Маруся пішла у садок. А я залізу на вишню, у тикву ягід насиплю і несу в садік. І няні, і завідувачці дам, вони мені в тикву супу насиплють і на діжці поставлять. А в сінях у пляшках молоко стоїть, то я капельку наллю собі, щоб суп помазать. Зараз нічого так не стоїть, як тоді та капля молочка.

1919, 14 березня — Євдокія Лабузна народилася в с. Ташань Переяслав-Хмельницького р-ну на Київщині
1944 — рік служила в армії, на зенітній батареї в Молодечному в Білорусі
1945 — вийшла заміж за тракториста Сергія Сіряка, на 9 років старшого. Удочерила його 12-річну Галину, Марію, 10 років, та 5-річну Софію; за рік народила доньку Тетяну
1949 — з"явилася на світ донька Віра
1951 — народився син Василь
1954 — народився син Микола
1993 — помер чоловік

×