Уже шість років у курнику на подвір"ї молодшої сестри Оксани в Мізяківських Хуторах неподалік Вінниці живе 79-річна Євдокія Ромащук. Її вінницьку садибу племінник продав і забрав гроші.
Жінка має звання Героя соцпраці. В селі Євдокію називають героїнею.
— Бабуся ще нівроку, до сільради без палки ходить,— говорить секретар сільради Валентина Колосовська, 39 років. — Торік 15 соток прийшла в нас брати. Думали, грядочки розведе, а вона буряками їх засіяла й ціле літо обсапує.
Євдокія Ромащук виходить боса на подвір"я.
— Як біда припекла, то підлатала стару хату Оляни, в якій вона курей тримала, і сіла там. До них іти не хочу, — махає на цегляний будинок. — У них своя сім"я, а я там лишня буду. Я й у своєї сестри Ксені в хаті жити не хтіла — на сіні в хліві спала. Вона з своїм другим чоловіком жила, я не хтіла мішатися.
Євдокія Ромащук витирає кулаками сльози й прикриває долонею рота.
— Вася, мій племінник, продав садибу у Вінниці. А сказав, що зробить пристройку до хати своєї мами — моєї сестри Ксені, — каже вона. — Гроші взяв, вистроїв нову, а мені сказав йти на всі чотири вітри.
Євдокія розповідає, що працювала в колгоспі з самого дитинства.
— Як було 14 років, поставили мене їздовою на кобилах — Ряба й Журба, — згадує. — Якось везла я буряки у Вінницю, а моя кобила ожеребилася на півдорозі. Піймала я те лоша в подол. Плакала, доки хлопці бригадира не позвали. Мені ще й 20 літ не було, як прийшов голова колгоспу батька просити, щоб я ланковою йшла. За зиму всі туалети біля контори вичистила. З електростанції кілька підвод попелу привезла, сама по полю розкидала. І на жнива моя ланка 33 центнери з гектара зібрала. Тоді по сім-вісім — і то добре було. Повезли мене в Москву Звізду героя соцтруда вручати.
Жінка має звання Героя соцпраці
Починається дощик. Євдокія Іванівна запрошує до хати.
— Моя там дальше, — босими ногами чалапає повз цегляний будинок до низенької мазанки. Проводить через вузеньку загорожу для курей. — Кури в садку паслися, а це загородили, бо в хату ходять. Вони жили тут до мене. Брат Степан, йому 74 роки, до себе кликав. Але я не хочу на шию сідати.
На веранді стоїть газова плита, на стіні рядком висять каструльки. Кімната схожа на музей. Уся в килимках, паперових картинках. Піч розмальована квітами.
— Узимку я топлю маленьку грубку, — каже жінка. — Як 76-річний брат Микола з Америки приїжджає, то ще одну. Діти його до себе забрали. Він скучає дуже. Позаторік усім ветеранам мобільні телефони подарили, то я раз на місяць його заряджаю, щоб брат із Америки позвонив.
Господиня дістає з шафи картонну коробку з нагородами. Показує Зірку героя та орден Леніна.
— Як героя дали, сказали йти довчатися в Вінницю, бо в мене тільки 4 класи було. Щодня їздила в сельськохозяйственну школу. Мій майбутній чоловік Іван Вервека теж їздив на роботу. У дорозі познайомилися. Він охранніком працював у перших секретарів обкому. Козаря, Таратуту, Криворучка, Кавуна охраняв, даже дома в них бував.
Євдокія поправляє ляльку та іграшкового зайчика на застеленій вишитими рушниками печі.
— Це мої діти, — показує на них. —Своїх у нас не було. Почали з Іваном строїтися. Удень на роботу, а в ніч під фонарями на стройку. Тільки достроїли хату, Івана в Вінницю кличуть. Там знову строїлися 4 роки. Та не пожив мій Іван і 10 років у новій хаті. Заболів раком простати й помер.
У сільраді вважають, що Євдокія стала жертвою родича.
— Він забрав гроші за продану хату, а жінці тепер ніде жити, — каже секретар сільради Валентина Колосовська. — Але йому ця хата добра не принесла. Мати його, Оляна, того ж року померла. Він першу жінку покинув. Робив у Вінниці шофером, злигався з санітаркою. Поїхав з нею на заробітки до Португалії. Женив Сина Руслана і посадив у нову хату. Року не пройшло, як Руслан із котлом возився, ллянув горючого, а воно пахнуло. Його вогнем обдало. Три місяці помучився в больніці й помер. Тепер чула, ніби Вася з Португалії збирається вертатися і в ту хату сідати.
1927, (восени — точної дати нема, бо батьки записали дітей не поодинці, а всіх гамузом — приблизно) — Євдокія Ромащук народилася в Мізяківських Хуторах на Вінниччині
1947 — отримала Зірку героя соціалістичної праці
1950 — одружилася з охоронцем Іваном Вервекою
1965 — переїхали до Вінниці; збудували там хату
1990 — чоловік помер від раку простати
2000 — Євдокія перебралася до 70-річної сестри Оксани. Живе в курнику
2006 — взяла 15 соток землі, засіяла буряком
2 
1
Коментарі
1