Киянка 43-річна Олена Поваляєва працює оператором на Чорнобильській АЕС з 1988-го. На подвір"ї станції вона стоїть у спецформі, волосся закладає за вуха.
— Ваня працював у Києві в другій пожежній частині. 26 квітня прийняв зміну. Дві машини їхньої пожежки викликали в Чорнобиль. Сказали, що горить станція. По приїзді роздали кишенькові дозиметри. Вони весь час показували, що фон нульовий. Хлопців кинули тушити реактор. Один із працівників станції бігав навколо неї з дозиметром, який голосно пищав. Ваня подивився на циферблат дозиметра. Він був на позначці 800 рентгенах за годину. Сказав хлопцям сідати в машини. Коли їхали по мосту через Прип"ять, радіація була вже 1200. Повернулися до частини, помилилися. Рушників не було, тому витиралися майками. Насунули на себе старі куфайки. Начальник частини кричав, що їх позвільняє. Зарплату обрізав наполовину.
1988-го родина переїхала в Славутич, бо там видали нову квартиру. Через чотири роки Олена народила доньку. 2003-го Іван помер від раку щитовидної залози.
— Двоє хлопців із його зміни померли ще 1990-го.
Поруч стоїть співмешканець Олени — Сергій, 46 років.
— Ми думаємо літом розписатися, — говорить Поваляєва. — Серьожа лєпший друг Вані, тоже був атомник. Коли його положили в лікарню, просив, щоб за мною приглядав. Дружина Сергія загинула в автокатастрофі 1992-го. Тепер на могилки ходимо.
Хата Сергієвих батьків завалилася. Він узяв дозиметр, обійшов подвір"я. Радіації там немає. Ми хату розібрали, зробили там дачу. Я звикла жити біля землі. У квартирі почуваюся, як у курятнику. На майські празніки посадили картошку. Закопуємо її в землю неглибоко. Бо радіація осіла десь на 15 сантиметрів під ґрунт.
Каже, люди з Чорнобиля возять молоко на столичні ринки.
Зайшла з чоловіком у свою квартиру на третьому поверсі. А там на кухні під підвіконням рись гріється
— Сусідка по дачі тримає 12 корів. Її донька приїжджає на мікроавтобусі. У 50-літровому бідоні молоко щоранку забирає. Я кажу їй: "Що ж ви робите? Нащо ж людям радіаційне молоко продаєте?" Невідомо, де її корови паслися і якої трави наїлися. Вона клянеться, що все молоко сама випиває.
Ідемо алеєю до мосту над Прип"яттю. У воді плавають великі карасі.
— Тут колись ловили краснопьорушок. Вкусна риба була. Зараз риба стала великою. Не знаю, з чого вона росте. Літом іноді на березі загораємо, шашлички жаримо. Самі в ліс ходити боїмося. Недавно одного чоловіка вовк чуть не порвав. Розвелися дикі кабани. Два роки тому знакома з Києва поїхала на поминальну неділю у Прип"ять. Зайшла з чоловіком у свою квартиру на третьому поверсі. А там на кухні під підвіконням рись гріється.
На станції працюють 3 тис. людей.
— Спочатку приїжджала, увесь спецодяг стірала. Тепер привикла. На роботу сюди приїжджають із Москви, Ростова-на-Дону. Їм обіцяють високі зарплати, а платять, як нам. Менше трьох тисяч я не получаю. Маю подружку-москвичку, живе тут 10 років. Хотіла дітей, але не могла завагітніти. Навєрно, через радіацію.
6 
1
Коментарі
2