44-річного харків"янина Едуарда Соколова в київському Центрі серця називають втіленням успіхів української медицини. Чоловік найдовше — п"ять років — живе із чужим серцем. Щороку операції з пересадки органа потребують 2 тис. хворих.
Спілкуємося в коридорі столичного центру. Соколов сидить на дивані. По-школярському на коліна кладе руки. На мізинцях обох — сантиметрові нігті. Каже, ними зручно чухати ніс — таку звичку мав його батько. Едуард Костянтинович одружений, але обручки не носить.
— Я колишній інженер-електрик, офіцер у відставці. Нам носити персні не можна, — пояснює російською. — Працювали із проводкою, могло замкнути й ударити струмом.
Соколов — росіянин, народився в місті Кострома. Як військового його перевели спочатку до містечка Ананьїв на Одещині, згодом — до Харкова. 1999-го отримав там квартиру.
— В Україні нас таких, із пересадженими органами, чоловік 600. Міністерства фінансів та охорони здоров"я щомісяця давали гроші нам на ліки. Ми їх маємо приймати щодня, аби не було відторгнення. У серпні грошей не дали, перекинули на регіони. Тільки на оформлення рішення й закупку піде місяць. А я ж без цього не можу жити. Упаковка ліків коштує 25–30 доларів. Сьогодні лікарі дадуть мені пару, але їх вистачить лише на 12 днів.
Проблем із серцем в Едуарда Костянтиновича не було до 35 років. Улітку 2000-го стався інфаркт.
— Спека була страшна, ми вдома робили ремонт. Я сигаретку в зуби — і вперед. Уже тоді відчував: коли закурюю, болить серце. А курив три пачки на день. Сів на лавочку посмалити — і схопило. Мене врятувала академік Любов Мала з Харківського інституту терапії. Замовила через своїх знайомих крапельницю за тисячу гривень.
Лікарі сказали Соколову, що потрібна пересадка серця. Але такі операції робили лише за кордоном. Серце хворого на той час збільшилося вдвічі.
— Може, мені й не зробили б цієї операції, — припускає чоловік. — Але в цей час уперше в країні трансплантували серце в Запоріжжі. Київським медикам скинули згори директиву: зробити пересадку серця, бо як це так — регіони обігнали столицю! Борис Тодуров, кардіолог Інституту Шалімова, відібрав чотирьох чоловік із різними групами крові, зокрема й мене. Через дев"ять місяців і 14 днів знайшли донора з моєю групою крові. А ті троє померли. Часто медсестри казали, що знайшли донора. Ми сідали в коридорі на шкіряному диванчику й чекали. До вечора будували собі плани на нове життя. А ввечері повідомляли: не довезли, серце загинуло. Так траплялося десь двічі на місяць. Коли привезли "моє" серце, відчув одразу. Відкрив газету, щоб подивитися результати розіграшу — збирав кришечки мінералки за акцією. У палату зазирнув хірург, тицьнув у мене пальцем і сказав: "Готуйся, є донор". Я це чув багато разів, але тоді все всередині стислося, навіть руки затрусилися. Зранку сказали нічого не їсти й почали готувати до операції.
Про донора Едуард Сидоров знає небагато. 26-річний Іван був курсантом Академії внутрішніх справ, мав аневризму головного мозку.
— Перше, що побачив після операції — 12 лікарів у масках. Хтось запитав, що відчуваю. У моєму роті трубка, говорити не можу, на якомусь папірці пишу: "Оніміли руки", бо ж після наркозу відходив. Потім лікар показав моє старе серце у целофановому пакеті, обмащеному чимось схожим на йод. Воно було, як футбольний м"яч, із якого капала кров. Перші дні у грудях булькало, наче вода у грілці, бо старе серце було в чотири рази більше за донорське. Почувався, як "фіат", якому приставили мотор "мерседеса".
За два місяці після операції Соколов занедужав на пневмонію.
— Я ж чотири години пролежав із розкритою грудною кліткою, — розводить руками. — Мені зробили ще одну операцію — усікли частину правої легені. Про мене дізналася депутатка Інна Богословська, передала через хірурга майже тисячу доларів у конверті. Коли поїхав додому, депутат Дмитро Святаш привіз холодильник, а мій хірург — комп"ютер. Я на ньому почав писати спогади й байки — дар відкрився. Написав про те, як мені пересаджували серце. Захопився кулінарією. Особливо вдається перше та закуски. Смачно — філе оселедця ніч маринувати у гранатовому соку, а потім подати із зернятками граната й зеленню. Мені їсти можна все, але в міру. Коньяку дозволяю собі грамів 80. Щоразу, коли приїжджаю до Києва, лікарі сварять за зайву вагу — маю скинути кілограмів 8. А я приймаю ліки, від яких гладшаю.
Дружина Світлана працює завучем однієї з харківських шкіл. 21-річна донька Олеся навчається на технолога з пошиття верхнього одягу.
— Я Свєті готовий усе життя, що мені лишилося, цілувати ноги, — говорить чоловік. — Доки лежав у лікарні, від багатьох хворих родичі відрікалися, бо інваліди нікому не потрібні. А вона ще й підтримує мене, каже: "Мені всі заздрять, бо я приходжу додому, і мене чекає вечеря. А іншим жінкам її ще треба готувати". Усі гроші в нас заробляє Свєта, а я став домогосподаркою. Противною, правда. Дружина каже, що часто тріпаю їй нерви. Але, повірте, інваліди всі такі. У деяких речах став спокійніший. Наприклад, коли раніше мені не діставалося в магазині молока чи пачки сигарет, починав сваритися із продавцем. Тепер ніколи цього не роблю. Таке відходить навіть не на другий — на третій план.
На прощання Едуард Костянтинович каже, що хотів заповісти свої органи для донорства:
— Але нотаріус відмовився завіряти документ, бо немає такого закону.
3 
1
Коментарі