— На початку травня в Чернігові на спортивних майданчиках хлопці ганяли у футбол. Люди з дітьми гуляли парками. Щоб не було паніки, ні влада, ні військові не говорили про катастрофу на Чорнобильській атомній електростанції. Але чиновники тихцем вивозили своїх дітей у Крим і Москву, — розповідає полковник запасу 78-річний Анатолій ЛІГУН із Чернігова. Брав участь у ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС, яка сталася 26 квітня 1986-го. Тепер очолює обласну організацію "Союз Чорнобиль України".
— Шум підняв уряд Швеції, бо там у коров'ячому молоці виявили радіацію. На луках, де випасають худобу, провели заміри. Радіаційний фон був завищений. Стали спостерігати, звідки дме вітер. З'ясували, що з Радянського Союзу. Міжнародна спільнота змусила радянську владу зізнатися в катастрофі. Після параду 9 травня Михайло Горбачов виступив зі зверненням до народу. Та заспокоїв, що все під контролем.
У перші дні аварії загинули 30 осіб. Із них 28 — від гострої променевої хвороби. Тисячі людей госпіталізували з цим діагнозом. Загалом через аварію на ЧАЕС постраждали майже три з половиною мільйони людей.
— Про ядерний вибух нам повідомили в штабі 27 квітня. Паніки не було. Отримали наказ зачиняти вікна, робити вологе прибирання і перед дверима стелити мокру ганчірку, щоб витирати взуття, коли заходимо з вулиці, — розповідає Анатолій Михайлович. — Нас відправили в Чорнобиль 1 червня. Зібрали у штабі. Дозволили поїхати додому переодягнутися. Взяв найнеобхідніше — одяг, зубну щітку і бритву. В Чорнобиль вилетіли на вертольоті з аеропорту Жуляни. Для військових розбили польовий табір поблизу села Оране Іванківського району на Київщині — за 30 кілометрів від зони відчуження. Нашу групу поселили в селі Терехи Чорнобильського району. Там ночували в командно-штабних машинах. Лягали опівночі, а вже о восьмій ранку мали бути на роботі.
Мали задачу — дезактивовувати сховище ядерного палива. Працювали в три зміни. Кожна налічувала понад 700 військових. Захисних костюмів не мали. Щодня видавали бавовняний одяг. Також роздавали по одній марлевій масці, яку називали "лєпєстком". Вона ефективна 2 години, а ми носили її весь день.
Коли робили освинцювання кабінетів, підбирав фізично сильних солдатів. Це важка праця. Свинцеві листи привозили в рулонах, як шпалери. Один важив від 10 до 20 кілограмів. Ними треба було закривати вікна, двері, ворота цехів, довгі переходи по 100–120 метрів. Вважали, що цей метал зменшує рівень радіації в кілька разів.
Навколо станції все було заражено. Проводили радіаційну розвідку. На вулиці інші групи людей різали шар ґрунту в кілька сантиметрів. Заливали його спеціальними розчинами. За добу він висихав. Рівень радіації падав, а потім піднімався знову. Тоді вирішили накривати ту територію бетонними плитами.
Після роботи ліквідаторам дозволяли пити червоне вино. А треба було вживати спирт, бо його формула дозволяє розщеплювати радіоактивні речовини. Коли поверталися у штаб, дозволяли собі по 50–100 грамів. Спирт замовляли через штаб Міноборони.
У Чорнобильській зоні Анатолій Лігун пробув до 29 червня.
— Перші два дні після повернення я крепко спав. Прокидався лише, щоб перекусити. Дружина Лідія Іванівна сиділа наді мною і плакала. За кілька днів мене направили на лікування та реабілітацію. Лежав у військовому госпіталі в Чернігові. Тільки виходив надвір, одразу крутилася голова, кололо серце. Після проголошення незалежності оздоровлююся там щороку. До того радянська влада не думала про нас узагалі.
"Не міг позбутися металевого присмаку в роті"
На другий день перебування в Чорнобилі Анатолій Лігун почав кашляти.
— Дерло в горлі, не міг позбутися металевого присмаку в роті. Кололо серце, блював. Після півгодинної дезактивації сховища стало настільки погано, що весь день пролежав у ліжку. Радіолог запропонував поїхати до Харкова пролікуватися. Я відмовився. Надіявся, що мине. Продовжував працювати. Згодом виявилося, що тоді отримав велику дозу опромінення — 42 рентгени одноразово.
3 
1
Коментарі