— Не всі сім'ї приймають допомогу. Ніколи не наполягаємо. Та частина розуміє — треба рухатися далі. Хоча би заради дітей, — розповідає волонтер 38-річний Руслан Теліпський із Луцька. Він — один із засновників проекту "Діти Небесного легіону". Взяли під опіку 230 дітей, батьки яких загинули на Донбасі.
До дня народження дітей волонтери збирають кошти й подарунки. Їм і матерям організовують зустрічі з психологами, відпочинок в Україні й за кордоном.
— 2015-го заснували рух "Меценати для солдата". Допомагали демобілізованим отримувати пільги та допомогу. Зрозуміли, що роботи набагато більше. Моральної підтримки потребують рідні полеглих бійців, — каже Теліпський. — У нас є зо 20 сімей, де чоловіки повернулися з війни і померли чи загинули в ДТП. Хтось поїхав на заробітки і загинув. Когось убила гілка дерева, що впала в лісі, іншого вразило струмом.
Немає чоловіків, які приїхали з АТО здорові. Частина з них помирають від інсультів чи інфарктів. Найгірше буде попереду. Емоційно майже всі хлопці в зоні ризику.
"Діти Небесного легіону" взяли під опіку 15-річного Івана та 11-річну Олександру Головіних із Володимира-Волинського. Їхній батько Дмитро виховував дітей сам. Це приховав у військкоматі, щоб 2014-го поїхати на війну. У лютому наступного року Дмитро загинув у бою на Луганщині.
— Мати дітей пішла з сім'ї п'ять років тому, поїхала на заробітки. Із Дмитром у них не склалося. Однак із Ванею і Сашею раз на рік бачиться. Привозить подарунки. За два тижні до смерті син мені говорив: "Це війна, все може статися. Прошу, не віддавай нікому моїх дітей". Я дотримала слова, — розповідає 56-річна Ганна Романівна, мати Дмитра Головіна. Після загибелі сина виховує онуків із чоловіком. — Офіційною причиною смерті назвали загибель під час обстрілу. Побратими розповідали, що того дня була перестрілка. Коли в наших набої закінчилися, до бліндажа, де був Діма й молодший за нього солдат, підійшли бойовики. Сказали: "Сдавайтесь, танкисты". Дмитро наказав другу сидіти, а сам вийшов до ворогів. Ті скомандували лягти лицем у землю. Його розстріляли впритул. Товариш урятувався.
Внук Іван займався вісім років бальними танцями. Збирався стати хореографом. Після смерті батька змінився, подорослішав. Торік вступив у військовий ліцей. Хоче служити й потрапити на Донбас. Я проти, щоб Ваня став військовим. Підтримую його патріотизм, але боюся втратити, як і сина. Інколи сваримося через це.
Саша також має характер. Хоч і переживає, але не показує емоцій. Коли тата не стало, була зовсім мала.
Завдяки волонтерам діти їздили відпочивати за кордон. Саша була в Тунісі, Греції. З Іваном жили в Америці в україномовній сім'ї. Він там підробляв навіть. Чоловік, який узяв його в родину, возив до себе на роботу будувати церкву. Бувало, телефоном запитувала, що там Ваня робить, а онука відповідає, що траву поле. Дивувалася, бо вдома не могла змусити його цим займатися.
Олексій Шепелюк із Нововолинська загинув в Іловайському котлі на Донеччині 2014-го. Його дружина Марина сама виховує спільних доньок 10-річну Домініку і Женев'єву, 7 років, і ще двох дітей від її попереднього шлюбу — 17-річного Віталія та Маргариту, 13 років.
— Для мене і для Олексія це був другий шлюб, — каже 38-річна Марина Шепелюк. — На емоціях не хотіла, щоб чоловік ішов на війну. Але в нього не стояло питання, йти захищати країну, чи ні. Казав: "Мені потрібна твоя підтримка. Якщо не можеш цього зробити, не спілкуватимуся з тобою. Я для того на Донбасі, щоб ви спокійно спали".
Олексій загинув у бою в селищі Дзеркальному за 30 км від Іловайська. Майже рік вважався зниклим безвісти. Доки шукали його, наслухалася різного. Говорили, що він переїхав у Росію, бо там народився. В той час його батько служив на Далекому Сході.
Тіло Олексія упізнали за допомогою експертизи ДНК. На початку найскладніше було те, що не знала, куди звертатися за інформацією. І як пояснити дітям, що сталося. Під час пошуків чоловіка молодша Женев'єва відмовилася ходити до дитсадка. Боялася, що приїде тато, а її не буде вдома. Домініка досі пише батькові листи. Запитує, чому гинуть найкращі, чому йде війна.
Найбільше мені допомагає Віталій. Він залишився за чоловіка у сім'ї. Прибирає в домі, інколи пере речі, доглядає за сестрами. Став їм за брата і за батька. Чоловік навчив його всіх хатніх справ, лагодити меблі, сантехніку. Фінансово допомагає. Три роки поспіль улітку підробляє.
У чоловіка залишився син 18-річний Денис від першого шлюбу. Він живе з матір'ю. Підтримую з ними зв'язок. Раніше приїжджав часто до нас на свята.
— У мене все життя — американські гірки, — додає Марина Шепелюк. — Ще дитиною застала громадянську війну за Нагірний Карабах. Під час розпаду Радянського Союзу жила з батьками в Баку. Коли почалися заворушення, наш будинок обстрілювали. Він належав військовій частині, яка була поряд. Жили деякий час у казармі. Тоді повністю посивіла.
2 
1
Коментарі