У неділю жителі закарпатських Синевіра і Міжгір"я проводжали на полонину п"ятьох вівчарів. Отару на Синевірський перевал пригнали зранку. Пізніше під"їхали десять маршруток, кілька "жигулів" та іномарок, серед яких виділялася новенька "ДЕУ" кольору металік.
Люди піднімаються вгору на поляну. Шестеро вишивальниць із села Річка стелять на траву клейонку: виставляють великі дерев"яні підставки для квітів, на кожній уміщається 10 горшків. Розвішують на паркані рушники на продаж. Один коштує 50–60 грн, а підставка — 40–70.
На поляні стоять столи з бринзою, сиром, домашньою ковбасою, салом і запеченою у фользі картоплею. Їх накривають клейонками, бо моросить. Картоплю смажать на вогнищах. Дехто готує на мангалах шашлик.
— Це з баранини? — запитують чоловік і жінка.
— Ні, це телятина, — відповідає повна ґаздиня у чорному светрі та джинсах.
Майже всі селяни у вишиванках і гунях — товстих вовняних светрах.
56-річна Василина Микуліна проводжає на полонину чоловіка — 56-річного Івана та синів — 33-річного Ілька і 38-річного Івана. Вона у буденній хустці й червоній кофтині. Поруч донька Наталка, 18 років.
— За сорок років обійшов усі полонини. — А от сини уже не хочуть отарити. Але цього року вмовив їх — най вчаться. Ніхто не хоче під дощем ночувати в колибах, — зітхає пан Іван.
Він у гумових чоботях до колін і камуфляжній куртці. На голові капелюх, у руках товста палиця з молодого дерева. Чекає, доки молодші колеги подоять овець. Навколо кошари збирається натовп: усі дивляться, як троє чоловіків у брезентових накидках зціджують молоко в алюмінієві відра.
— Кажи правду! — звертається Василина до сина, продовжуючи перервану розмову. Той усміхається.
— Іване, ідіть сюди! — гукають із кошари.
Він допомагає вилити молоко у 12-літрові дерев"яні відра — гелети. Лише з них молоко переливають у велику дерев"яну бочку. Проціджують через білу скатертину та гілку ялиці.
— Для запаху, — пояснюють. — Аби сир смачно пахнув.
За місяць вівчар має 500–600 гривень
У бочку вкидають трохи клягу — речовини, від якої молоко скисає. За півгодини сир готовий. Його ріжуть на шматки й розносять на підносах.
— За місяць вівчар має 500–600 гривень, — продовжує розповідь пан Іван. — Мені досить, а молодим уже замало. Маємо і своїх десятеро овець. Доїмо тричі на день, варимо вурду (сироватку. — "ГПУ"), готуємо сир для бринзи. Кожні два тижні хтось із конем відвозить його до села.
Під деревом сумирно стоїть гніда Іванова кобилка.
— Тяжко без ґазди, — зізнається пані Василина. — Як треба косити чи щось інше по господарстві — мушу людей наймати і гроші платити.
За міжгірським столом двоє чоловіків п"ють сливовицю з маленьких гранчаків. Закушують домашнім твердим сиром з дірками.
— Що їсте на полонині? — запитую в пана Івана.
— Сало та бринзу, — відповідає той. — Картопельку з цибулькою смажимо, у казанку якоїсь юшки зготуємо чи токану — кукурудзяну муку з бринзою.
— Раз у два-три тижні навідуюся до них, — додає жінка. — Із дому готову страву несу і там дещо для них зготую.
Вівчар розповідає, що за літо вовки по дві-три вівці тягнуть. А людей не чіпають — бояться.
— Інша справа — ведмідь, — каже. — Небезпечний звір.
28-річний Михайло Стець обнімає синів — 6-річного Юрка і 3-річного Михайлика.
— Мушу йти на полонину, бо інде важко знайти роботу. Та я і не шукав, — каже. — Батько у 16 років повів мене у гори.
Чабани піднімають великі брезентові рюкзаки — гатижаки. Двоє Іванових синів стають біля лісу, щоб вівці не розбіглися. Якась молодиця вкидає чоловікові у рюкзак загорнутий у целофан шматок сала. Колишній вівчар — 74-річний Іван Скунць трубить на трембіті. Він зробив її 50 років тому з ялиці, в яку вдарив грім. Інструмент старий, де-не-де заліплений скотчем.
— От, — похмурніє пані Василина, — побачу тепер аж через три тижні.
Люди ще годину стоять — допивають і доїдають. А тоді йдуть до машин.
1 
1
Коментарі