Ексклюзиви
Середа, 08 травня 2019 05:30

"Дама, з якою я ніколи не розлучуся, це — література. А тебе виганяти не збираюся"

Автор: СЕРГІЙ СТАРОСТЕНКО
  Євдокія Дімарова 44 роки працювала на факультеті електронної техніки в університеті ”Київський політехнічний інститут”. У червні 2014 року поховала чоловіка письменника Анатолія Дімарова. Разом виховали сина Сергія
Євдокія Дімарова 44 роки працювала на факультеті електронної техніки в університеті ”Київський політехнічний інститут”. У червні 2014 року поховала чоловіка письменника Анатолія Дімарова. Разом виховали сина Сергія

— Ніколи не звикну, що нема Анатолія Андрійовича. Завжди думаю про нього, — каже вдова письменника Анатолія ДІМАРОВА 94-річна Євдокія Несторівна. У червні виповниться п'ять років із дня смерті її чоловіка.

Із Євдокією Дімаровою зустрічаємося в її трикімнатній квартирі неподалік Києво-Печерської лаври. Відколи ми востаннє бачилися, перестала фарбувати сиве коротке волосся, тепер ходить із карлючкою і погано чує. В оселі додався чорно-білий портрет її чоловіка у траурній рамці. Все інше залишилося так, як було за життя Анатолія Дімарова. На полицях за склом багато книг і каменів.

— Нічого не мінятиму, — каже Євдокія Несторівна. Кожне її слово відскакує від зубів. За цим вгадується викладачка — вона 44 роки працювала на факультеті електронної техніки в університеті "Київський політехнічний інститут". — Для мене головне — книжки. Оце перечитала чоловікове "Прожити і розповісти". У цій книзі найцікавіше про письменників пише. Щастя, що ще бачу і можу читати.

Чоловік не сниться?

— Сам ні, — сідає на стільці посеред кімнати. — Але у снах ми весь час щось удвох робимо. Анатолій перед смертю казав: як ти сама будеш? А я не сама. Син Сергій щодня дзвонить і питає, що треба. Це десь поїхав на дачу обрізати дерева у садку. Соціальні працівники приходять двічі на тиждень. Приносять ліки і харчі. У мене хороша наукова пенсія — 6 тисяч. Вистачає. Оце вже кілька місяців на вулиці не була: боюся впасти, бо голова крутиться.

Помічаю, що годинник у кімнаті поспішає на 25 хв.

— Ну й молодець, аби не відставав, — відказує жінка. — За чоловіком сумую, він у мене в душі. Ми дружно жили, як одне ціле. До знайомства були в мене кавалєри: партизани, військовики. Один капітан авіації щодня писав листи. Але це все було мимольотно. Анатолію повірила зразу і на все життя. Хоч він любив у компаніях жінок цілувати, знала, що не закохається. Якось розказував, як до нього причепилася якась медичка в Ірпені, де був будинок творчості письменників: "Зайшла зі мною в один вагон і очей не зводить. А потім разом зі мною вийшла і давай мене супроводжувати". Відповіла: "Це неважливо, ти ж на її заклики не відгукувався". "Та нашо вона мені здалася! Дама, з якою я ніколи не розлучуся, це — література. А тебе виганяти не збираюся", — відказав він.

У радянські часи письменники непогано заробляли. Куди витрачали гонорари?

— Анатолію пропонували віллу у Кончі-Заспі, та він не захотів. На хуторі Мохнач на Черкащині побудували будиночок. Там чоловік назбирав стільки історій з життя, що видав свої "Сільські історії". Човен у нас був, "Жигулі". Якось їхали в Крим. Дімаров погано бачив. Десь помилився і міліція зупинила. Сказав їм: "Як машину забиратимете, то тільки разом із жінкою". Хлопці посміялися: оце наша людина, — і відпустили.

Синові купили квартиру, машину. А тоді Анатолій захворів камінною хворобою. Тільки літо — рюкзак на плечі. Обходив Памір, Кавказ, Урал. Утримував усю компанію свою. Їхав у мандри, а я — на курорт в Єсентуки, бо не любила в гори ходити.

Я викладала в університеті, то треба було гарно одягатися, он костюмів повна шафа. Правда, і сама гарно заробляла — 310 карбованців. Роботу не могла кинути, бо в чоловіка заробітки такі: сьогодні много, завтра — нічого. Якось його чотири роки не друкували, то жили на мою зарплату.

Прикраси купували?

— Тільки раз. Придбала сережки з діамантами. Хай лежать, думала. Не носила, бо навіть дірочок у вухах немає. Раз наділа кліпси, один із письменників сказав: "Вам не личать брязкальця. У вас академічне обличчя". Уже у 2000-х ті сережки продали, щоб видати одну із моїх книг.

Ви видали три книги спогадів. Чоловік підбив до письменництва?

— Розказувала йому історії зі свого життя. Наприклад, як у 1930-ті їде підвода, а на ній повно дітей ворогів народу від 3 до 8 років. Селянам сказали: розбирайте, як курчат. Один, 3-річний, простягнув ручки, щоб його у кущики завели, і вже не відпускав. Після таких розповідей Толя сказав: напиши, але не як художній твір, а так, як ти пам'ятаєш. Отак і заходилася писати.

Чоловік вас описував у своїх книгах?

— Якщо є щось у його творах негативне про жінок, то — я. Якось йому треба було описати одну жінку, яка дуже любила різні одяганки. Почав до мене придивлятися, бо я теж така була. Помітив, що завжди у магазинах вишуковую нові халати, бо дуже їх люблю. Написав про це у книжці.

Ви першими читали його твори?

— Разом із свекрухою були першими читачами. Анатолій любив уживати слівця трошки вульгарні. Наприклад, їхав із сусідом Василем на електричці. До неї трудно добитися, то сусід сказав: "Чорт людей насрав". Точніше не напишеш, — сміється, — але ми з мамою його зупиняли. Можна те ж саме передати іншими словами.

Друкують його книги зараз?

— Ні. Після його смерті видала збірник "Наш Дімаров" із публікаціями у пресі про Анатолія Андрійовича. За життя він встиг відновити частину книги "І будуть люди", що колись надрукували неповністю — цензура викинула сторінки про Голодомор і колективізацію. Але видати нову версію не встиг. У мене була ціла коробочка аркушів, набраних на машинці. Прийшов видавець Володимир Шовкошитний і забрав, розписку дав. Обіцяє, що вона вийде до Львівського форуму видавців.

Ви прожили цікаве життя?

— Щасливе. Батьки були у мене хороші. Хоч під час війни втратили все, вона нас не зачепила. Дитяча мрія бути вчителькою здійснилася, я зустрілася з хорошою людиною і потрапила у чудову сім'ю. Батько мій, як приїхав на весілля, сказав: "Доню, я спокійний за твоє життя у цій сім'ї". Мама Анатолія була святою людиною.

Ваш чоловік славився розіграшами. Не ображалися на його жарти?

— Я повільна жінка. Мені спочатку треба подумати: сердитися, чи ні. Доки вирішувала, то вже й забувала. Знала, що його жарти не злі. Такий він по натурі був — мав жартувати з усіма. Якось обгородив із хлопцями у будинку творчості письменників ліжко сонного Сашка Дяченка, директора видавництва, шафами. Той прокинувся: де це я? Іншому товаришеві разом із Андрієм Малишком протягнули у кватирку блешню і зачепили за ковдру. Анатолій стояв за вікном зі спінінгом, а Малишко спостерігав, що за шибкою. Той спати ліг, вкривається, а ковдра зсувається. Він вже і під ліжко заглядав, а нічого не второпає. Ковдра все одно сунулася, а тоді — як злетить. Нещасний вискочив у коридор у спідньому: "Ковдра літає!" — заливається сміхом Євдокія Дімарова.

65 років Євдокія Дімарова прожила у шлюбі з Анатолієм Андрійовичем. Познайомилися, коли вона навчалася в учительському інституті в Луцьку. Нині це — Східноєвропейський університет імені Лесі Українки.

— На кафедрі попросили написати статтю про Павла Яблочкова, який винайшов денне освітлення, — розповідає жінка. — Я літературу перешерстила і підготувала матеріал. У газетній статті лише перше речення було моїм, решта — зовсім інше. Матеріал був підписаний двома прізвищами. Приятелька сказала: "Іди з'ясуй, бо гонорар поділять пополам". У редакції зайшла до заввідділу культури і шкіл. У кабінеті сидів Анатолій Дімаров. Глянув на мене і мовив: "О, це ви прийшли лаятися". З того часу почали зустрічатися. Невдовзі побралися.

"Двічі на день варив бульйон і в лікарню приносив"

Упродовж розмови Євдокія Несторівна кілька разів згадує свекруху. Завжди називає її "свята" або "добра" людина. Під одним дахом прожили 40 років.

— Вона до нас не мішалася, хоч не мислила свого життя без нас, а ми — без неї, — розповідає. — Ми з чоловіком довго і щасливо прожили, бо кожен мав своє життя. Кожен був зайнятий своєю справою: схоплювався о четвертій ранку і починав писати. Я тихенько вставала, щоб не заважати, і йшла на роботу. Додому поверталася пізно: то заочники, то вечірники. Приходжу, а він спить. Мама Марія Олексіївна питала сина: "Ти хоч жінку свою пізнаєш, як зустрінеш на вулиці?". Ми з чоловіком підтримували одне одного. Він добре до мене ставився, жалів. Якось мені робили серйозну операцію на кишечнику. Анатолій уже сам тоді хворий був. Щодня, а то й двічі на день, бульйон варив і в лікарню приносив.

Зараз ви читаєте новину «"Дама, з якою я ніколи не розлучуся, це — література. А тебе виганяти не збираюся"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 1166
Голосування Справа Медведчука - це:
  • Спроба Зеленського наростити рейтинг. Медведчука не посадять
  • Початок боротьби з олігархами
  • Піар з одночасним ударом по Порошенку
  • Перерозподіл ринку і потоків
  • Вплив американців
  • Мені байдуже
Переглянути