— Постоянно обитаю в Украине. То в Сарнах, то в Киеве, в Хмельницком, Черновцах. Людей вожу на вокзалы, в аэропорты, за техникой и шмотками к вам езжу, — каже 59-річний Петро Медячний із білоруського містечка Горинь. Це за 40 км від України.
— Що тут казати? Вам краще живеться, у вас свобода є, самі на себе працюєте, ніхто не прижимає. Нам вас за 100 років не догнати. От, наприклад, у Чернівцях сім років тому нові машини вже продавали, а в нас тільки з'являються. Плазми, кухонні комбайни, пилососи — все у вас купуємо. Білоруси по відношенню до українців — папуаси.
Сідаю в старий мікроавтобус "фольксваґен" Петра і прошу показати місто. За півтори години поїздки він бере 40 тис. білоруських рублів. Це 40 грн на наші гроші.
— А ви точно не з податкової? — перепитує Петро Медячний. — Бо в нас тут таке вже бувало, що підсідає дівчина типу підвезти, а через 100 метрів тормозять її колеги-податківці й забирають машину. В нас заборонено таксувати нелегально. Як упіймають, то конфіскація машини безоговорочно. Раз я одного німця підвозив до готелю. Він пішов домовлятися, а речі в мене в машині залишив. І тут якраз до мене підходять двоє здорованів. Я сказав, що просто так зупинився і втік. А потім думаю, як же ті чемодани німцю віддати. Мусив кілометр їх у руках нести. Німець подумав, що я їх украв і хотів вже міліцію викликати.
— А бувало таке, що пару разів машину забирали, — закурює п'яту цигарку за півгодини. — Мусив сина підключати, щоб поміг розібратися. Він у мене бізнесмен, колись працював на державній роботі. Мав мільйон рублів зарплати (1 тис. грн. — "ГПУ"). Це мізер. Тому пішов у бізнес. Має СТО і три продуктові магазини. Крутиться так, що немає ні дня ні ночі. А як його ущемляють податками — вам не передати. Вони в нас в три рази більші за ваші. Заробив щось чи ні — плати. Тому бізнесом у нас майже ніхто не займається. Колгоспи розвалюються, а заводи зупиняються. От є в нас маслозавод у Горині. Колись там і сир робили, і масло. А зараз одне морозиво й молоко. Зарплату там не видають уже три місяці.
Під'їжджаємо до місцевого супермаркету. Праворуч від нього — розвалена хата. Перед самим магазином стоїть чорний "лексус" вартістю $65 тис.
— А це машина моєї невістки стоїть. Мабуть, заїхала по продукти. Вона в Горині рідко буває, більше в Європі живе. Он недавно зі Швейцарії приїхала. Інші люди "за кордон" тільки в Крим їздять, і то раз на два роки. У сина не тільки ця машина. Мають ще джип "тойоту" та легковий "мерседес", — розповідає Петро Медячний. — Але син мені не допомагає. Я сам не хочу. Що я рук-ніг не маю чи шо? Правда, зараз я інвалід другої групи, мав два інфаркти. А по життю був простим трудягою: слюсарем, екскаваторником.
Радить зайти в магазин і купити щось перекусити.
— У нашому містечку є лише одна столова, і та сьогодні не працює, бо вихідний. А найближчий магазинчик за 2 кілометри звідси. В Україну я тільки через кордон їжджу. Машиною можна виїжджати раз на вісім днів. А поїздом хоч щодня. Дехто пробирається лісом, але там поставили сигналізацію. Дротики по деревах розвішані. Зачепили — і ви вже в мішку. А нашим взятку давати за те, щоб відпустили — без толку. Ніхто не візьме, бо робоче місце йому дорожче. Друг друга здають. Чув, що минулої осені прикордонники впіймали ваших людей на кордоні й почали ногами топтати клюкву. А одному прикордоннику дівчина ваша сподобалась. Через пару місяців весілля справили.
1 
1
Коментарі
60