Друзі часто кажуть, що він схожий на Гоголя: ті самі іронічні очі, гострий ніс і брови. Від класика його відрізняють звичка намотувати навколо лівого вуха пасмо чорного волосся, джинси, оливковий светр і рюкзак.
37-річний Тарас Компаніченко — кобзар, бандурист і лірник. Співає думи, козацькі псальми, лицарські пісні, невольничі плачі — церковнослов"янською, старопольською, польською, староукраїнською, французькою, вебською і навіть на ідиші. Має приватний будинок у Боярці.
Тарас репетирує в київському Музеї народного мистецтва імені Івана Гончара, що поруч із Лаврою. На двох дерев"яних лавах він і його друг Ярема грають на лірах швидку бретонську мелодію.
Місцевий сторож — сивий дід в окулярах — заходить до кімнати, на ходу читаючи журнал зі сканвордами.
— Вид волинки. П"ять букв, — перериває гру він.
— Ой, та хіба ж ми таке знаємо! — жартують хлопці. — Це питання для вузьких спеціалістів, а ми так — балуємося.
Дядько розчаровано киває і, трохи повагавшись, іде геть.
— Я не любив музику, — зізнається Тарас після репетиції. — На бандуру мене записав батько. Я був лідером дворового загону. Бігав із хлопцями за київською річкою Жилкою, яку називають Вонючкою, воювати. Мама ловила мене за гаражами і вела на музику.
То ви були неслухняним?
— Дід із бабою жили в Сумах. Перед тим як сісти за стіл, молитви читали. А я тікав із того старосвітського середовища копати патрони в лісі. Приносив до хати, а їх у нужнику топили, щоб, бува, десь не застосував. У восьмому класі приніс у школу вино. Ще у Пслі запливав далеко від берега. Я, мабуть, здурів би, якби побачив, що мої діти так запливають.
Прийшов у райком комсомолу в спортивних штанах
Рано почали грати?
— Я просто не пам"ятаю себе без бандури. Ми недавно з Фомою (лідер гурту "Мандри". — "ГПУ") дивилися старий сімейний альбом. Там фотографія є, де я, маленький, біля Діда Мороза стою з такою бандурою, — показує руками маленький інструмент. — Фома побачив, каже: "О, в мене теж така була". А я йому: "Бачиш — "сувенірщина", а спрацювала — щось із нас та вийшло".
Пам"ятаєте перші зароблені гроші?
— Мені тоді років 18 було, — відповідає після короткої паузи. — Для музею я пошив скіфські поховальні чоботи. На них потім пластинки золоті насадили.
Тарас згадує, як після школи батько відправив його вчитися на художника — подалі від маминої спідниці, аж у західноукраїнський Косів. Так Компаніченко-старший рятував сина від Афганістану. Там Тарас вступив до комсомолу.
— У Києві не прийняли, — заявляє весело. — Прийшов у райком комсомолу в бутсах на шипах і спортивних штанах. Мене вигнали. Я розвернувся і пішов.
У Косові Тарас почав збирати стрілецькі й повстанські пісні.
— Якимось дивом не зловили кадебешники. А вже через кілька років, коли вступив до Гельсінської спілки, довідався, що таке КДБ, — каже з притиском. — Коли стоять навколо твого будинку в чорних "Волгах", а ти не можеш вийти. Або проводять бесіди, щоби став стукачем, — Тарас замовкає.
Доводилося грати в незвичних місцях?
— Колись зустрів товариша в електричці. Він попросив заграти. І я заграв про Варвару, про Юрія, про Ісуса на хресті. Люди почали давати мені яблука, цукерки, — Тарас задоволено усміхається. — А їхав я з концерту досить елітного, де виступав перед депутатами. Можу сказати, що слухали й там.
Знаю, що у вас багато дітей. Теж вчите їх грати?
— У мене двоє дівчат і двоє хлопців. Старшій дев"ять років, її звуть Вишеслава-Богдана. Богуславу-Миколаю — сім із половиною. Святополку-Віталію ще нема шести. Предиславі-Софії — три з половиною. Богуслав готується до скрипки. Я показував йому деякі речі з лірою. На фортепіано щось підбирають. Ще навчаю їх стародавніх танців.
Ви суворий батько?
— Я з дітьми наче квочка. Ніколи не думав, що такий буду. Сварюся, коли ліжка за собою не прибирають. Уже домігся, що старша Богдана почала прибирати. Сьогодні прасувала, — весело відкидає голову. — Ще зробив їм пісочницю під двором. То тепер, крім своїх, у нас ще й усі сусідські товчуться.
Сварюся, коли ліжка за собою не прибирають
А як познайомилися з дружиною?
– На Вербну неділю був у церкві на Подолі. Ніна теж прийшла, в руках тримала багато верби. Коли її побачив, подумав, що це і є мрія. Потім чекав, щоб знову в церкву прийшла. Довідався, що вона ходила або в церкву Миколи Притиска, або в Покровську. Намагався збігати і туди, і туди. У день, коли я освідчився, на подвір"ї Покровської церкви грав на флейті. Бачу — йде вона по вулиці: волосся розвіває вітер. У мене аж серце ойкнуло. Зараз нам кажуть, що ми як брат і сестра — дуже схожі.
Вас запрошують виступати за кордон?
— У Німеччині є фестиваль колісної ліри й дуди. Ми там представляли два рази Україну, без підтримки самої України. У цьому середовищі "Євробачення" має смішний вигляд.
Але ж іноземці не знають мови.
— Мене запросили до Швейцарії — читати лекції в академії старовинної музики. Щоб пояснив, як можна тримати увагу людей, які не розуміють мови. Бо у них та сама проблема — там учать пісні трубадурів, а їх теж треба співати мертвою мовою. Хочу зробити кліпи на хіти минулого.
Де найчастіше граєте?
— На музичних фестивалях. А взагалі часто граю по посольствах. Із колишнім послом Німеччини Дітмаром Штюдеманом товаришували. Удома він має ікони старовинні, портрети Габсбургів, Миколи ІІ, Наполеона. Я сказав йому, що мій батько зібрав прекрасну колекцію каміння. Він не запитав: "Скільки вона коштує?" — а зауважив: "Боже, а що його зацікавило в камені?".
До кімнати зазирає охоронець у чорній спецівці.
— Ми вже зараз ідемо, — повертається до нього Тарас.
У рюкзак він швидко збирає папку з нотами і дві мобілки.
1969 — народився в Києві
1984 — вступив до Косівського художнього технікуму
1988— вступив до Гельсінської спілки
1993 — одружився з Ніною
1997 — з"явилася на світ донька Богдана
1998 — народився син Богуслав
2000 — народився Святополк
2002 — народилася Предислава
2004 — лауреат премії імені Василя Стуса
2 
1
Коментарі