62-річний політолог Михайло Погребинський ремонтує свою квартиру на вул. Ярославів Вал у Києві. Двері відчиняє сам. Із кімнати в коридор виходить невисока худорлява чорнява жінка — дружина Наталія. Вітається російською. За нею швидко проходить домогосподарка з віником.
— Мій батько школу не закінчив, бо почалася війна, — Михайло Борисович проводить на балкон. Вікна з квартири виходять у двір. На балконі три металеві крісла за журнальним столиком. Вмикає кондиціонер, сідає на диванчик. Закидає ногу на ногу.
— Коли йому виповнилося 15 років, із класом відправили з Києва в евакуацію на Донбас. Ішли пішки, потрапляючи під бомбардування й обстріли. У живих залишилася ледве половина однокласників. Голодний, обірваний він ішов вулицею Донецька, тоді ще Сталіного. Аж раптом біля госпіталя на ґанку помітив пораненого військового. Батько остовпів — перед ним стояв його рідний брат. Разом знайшли батька, мого діда. Потім батька перекинули в Ташкент, на військовий завод. Із цим заводом (нині завод ім. Артема. — "ГПУ") повернувся до Києва, де й пропрацював робітником понад 50 років. У Ташкенті батько познайомився з моєю мамою. Вона була родом з Одеси. Померла рано, не прожила й 42 років. Її батьки були люди з вищою освітою, але я їх майже не знав, бо бабуся померла молодою, а дідусь загинув у Велику Вітчизняну. Я народився в Києві 1946 року. Можна вважати, що я киянин по лінії батька у четвертому поколінні, — каже з гордістю.
Запитую, де здобував освіту.
— Навчався на фізичному факультеті київського університету Тараса Шевченка. Серед моїх викладачів були видатні вчені Соломон Пекар і Кирило Толпиго. Пропрацював 20 років у Науково-дослідному інституті мікроприладів, із них 12 — начальником лабораторії фізико-математичного моделювання. Скільки себе пам"ятаю — цікавився політикою, але членом КПРС не був. Настрої серед фізиків завжди були критичні, якщо не опозиційні до тодішніх порядків. У колі, до якого я належав, цікавилися забороненою літературою і з відразою ставилися до надто запопадливих і ревних слуг влади.
Цікавився політикою, але членом КПРС не був
1989-го Погребинський став депутатом Київради. Зайнявся політичним консультуванням, створив власний науково-експертний центр.
Цікавлюсь, які має хобі.
— Як і будь-який киянин, люблю дивитися футбол. Раніше, бувало, і сам ганяв м"яча з друзями на майданчиках для баскетбольного поля, але вже кілька років не граю. Ще за часів СРСР ми з дружиною захоплювалися спортивним бриджем. Їздили на змагання в Естонію, Литву, Латвію. Зараз минулося. Не граємо. Удома — культ поезії, насамперед — Пушкіна.
Дружина Погребинського Наталія — учитель російської мови і літератури. Донька Олександра — кінорежисер — народила Михайлові Борисовичу двох онуків: 8-річного Іллю та 13-річну Софію.
Погребинський каже, що у Віктора Януковича та Юлії Тимошенко найбільше шансів очолити державу.
— Менеджерський досвід Януковича позитивний, але це досвід адміністративного керування. 2004-го вирішували, як його висувати на посаду президента: від Партії регіонів чи самовисуванцем. Янукович був налаштований на самовисування, бо сприймав роботу в партії як неприємну. Він не любить політичних інтриг. Я особисто і колеги його переконували, що треба йти від партії. І це було правильно — партія вийшла потужна.
Крадькома поглядає на годинник на руці.
— Іще Янукович погано ставиться до тих, хто багато говорить. Сам говорити не любить, бо політика — це так чи інакше брехня. Кар"єру він зробив вражаючу. У 1990-х багато натерпівся, бо мусив оголосити війну бандитизму в Донецьку, яка могла закінчитися фатально. Тоді ж відчув потяг до релігії. Мабуть, зрозумів, що віра його оберігала. У цей час у Януковича з"являється духовник, який справляв на нього чималий вплив. Він не людина з села, яку традиційно водили до церкви бабусі й який змалечку вірував. Янукович сам прийшов до церкви. Втрата наставника, а він помер, була для нього болісною.
Збиває дзвінок на мобільному.
— А от Юлія Тимошенко — справжній політик. Це поняття включає і елементи радикалізму, й амбіційності, і віри в свою інтуїцію. Коли мені кажуть, що на Майдані люди відстоювали свій голос, а не боролися за прихід до влади Віктора Ющенка, — це неправда. Я бачив одержимість у їхніх очах, коли вони кричали: "Ю-щен-ко". Вони уявляли, що це той, хто їм потрібен. А Тимошенко мала ту харизму, якої не мав Ющенко. І люди думали: якщо така вродлива жінка за нього, то й ми — теж.
Знову довго дивиться на годинник. Каже, що за півхвилини має йти на важливу зустріч.
— Я маю вас провести, бо заблудитеся, — раптом спохоплюється.
2 
1
Коментарі