15-річний Андрій Агеєв від народження хворий на хондродисплазію. Через недугу в хлопця не ростуть кістки та хрящі. Зростом Андрій трохи нижчий метра.
Живе він у Києві на Лук"янівці з мамою Ліною, 41 рік, батьком Максимом, 37 років, і 10-річною сестрою Лізою. Учиться в школі N106.
— Ліза поїхала до Польщі на канікули, а Андрій спить, — каже Ліна, запрошуючи до вітальні.
На паласі в кімнаті лежить плюшевий песик. З вулиці долинає гул машин.
Каже, що з Андрієвим батьком розлучилася, коли синові було півтора місяця.
— Через Андрія? — питаю.
— Ні, там була своя причина, — стишує голос.
Максим сидить прямо, у строгому костюмі й білій сорочці.
— Ми познайомилися, коли синові було вже п"ять років, — каже Ліна. — Я в університеті викладала Максимові психологію. Якось подзвонили з дитсадка, сказали, що малий затемпературив. А він викликався допомогти.
— Узяв на руки Андрія, і раптом закаркав.
Обоє сміються.
— Я зніяковів, коли побачив Андрюшу, — каже чоловік. — Зрозумів, як Ліні важко. Навіть не наважився розпитати її, що з дитиною. Над нами саме літали ворони, і я закаркав.
— Малий спочатку не сприймав його, — каже Ліна. — Казав: "Ти не мій папка". А тоді поїхав до бабусі й побачив там батька. Той на нього уваги не звертав. Тоді Андрій почав називати Максима татом.
— З кожним роком йому все важче ходити, — тихо озивається чоловік. — Раніше бував із друзями в комп"ютерному клубі, на Хрещатику гуляв. Їздив на триколісному велосипеді. Або ставав на самокат, а хлопці його везли. І на екскурсії клас брав його із собою.
Коли смажу яєшню, до плити підсовую стілець
Мати розповідає, що сина не хотіли приймати до інтернату для дітей із хворим хребтом. І в звичайній школі спочатку відмовляли. Подружжя мусило звернутися в райвно.
До кімнати заповзає Андрій. Вітається і швидко на ліктях залазить у крісло.
— До школи мене возить тато, несе на руках, — каже високим голосом. — Я завжди перший. Беру у вахтера ключ, розписуюсь у журналі. На свій стілець ставлю подушечку, а під ноги — дерев"яну підставку. І лежу на парті, поки всі зберуться. А як чекаю тата після уроків, то слухаю мелодії на мобільному. Коли розряджається батарея — сплю.
У кімнату заходить сірий кіт із жовтими очима. Плигає на диван.
— Це Серж, — усміхається Андрій. — Він спить у кухні, у мами в ногах або з Лізонькою. Просив великого собаку, але батьки відмовили. Сказали, що треба вигулювати.
Розповідає, що часом однокласники водять його додому.
— Їдемо на тролейбусі. Хлопці несуть мене або ведуть попід руки.
У дитячій кімнаті є диванчик, на якому спить Ліза. Місця мало, тому ліжко Андрія — над столом, де стоїть комп"ютер. Спить він на рівні голови дорослої людини.
— Хоче бути вищим, — пояснює мати. — Єдине, що у квартирі пристосовано для нього, — низькі вимикачі й замок на дверях. Ще просить купити мікрохвильовку, щоб легше було розігрівати їжу.
Повертаємось у вітальню. Андрій перебирається на диван і прикриває короткі ноги подушкою.
Питаю, чи він відмінник.
— Ні, — сміється. — Хорошист. Фізику люблю, а от хімію не дуже.
Ким будеш після школи?
— Ще не знаю. Може, комп"ютерником.
Учителі поблажливо ставляться?
— Так. Можуть оцінку завищити на бал.
Одиниці мав?
— Два рази. Але за поведінку — ніколи. Хіба що в першому класі.
— Якось поїхали на море, — пригадує Ліна. — Купили йому хот-дога. Він дивиться на море і каже: "Оце і є щастя: на морі їсти хот-дог".
Хлопець хвалиться, що допомагає татові прибирати у квартирі.
— Але головний обов"язок — дивитися за сестрою. Перевіряю її уроки. Ще посуд мию, коли не ліньки.
А що ліньки?
— Прокидатися рано до школи. Я лягаю пізно, з мамою телевізор дивлюся, читаю, плеєр слухаю або на комп"ютері граю. А коли смажу яєшню, до плити підсовую стілець.
Ліна каже, що син малює та пише вірші.
— Чотири роки тому написав першого — "Моє життя".
1991, 26 березня — народився у місті Комсомольськ на Полтавщині
1993 — з матір"ю переїхав до Києва; встановили діагноз "хондродисплазія"
1996 — у сім"ю прийшов вітчим Максим; за рік народилася сестра Єлизавета
1998 — пішов до школи
2002 — написав першого вірша "Моє життя"
2 
1
Коментарі