Анатолій вилікував двох синів від наркоманії

Центр Києва. Вулиця Велика Васильківська, 44. Внутрішній дворик, запруджений автівками.

Праворуч — двері з "вічком", обшиті світлою вагонкою. Ступивши під дах зі зламаною кроквою, смикаю за ручку дверей. Не піддаються — замкнено. Тисну на дзвінок, а у відповідь — тиша. Стукаю у вікно першого поверху?

— Коли не виїдь, все одно запізнишся, — зупинив мене чоловік у коричневій дублянці. Анатолій Гевліч, 48 років, виходить з-за керма чорної іномарки. — Досі живу на дачі, — пояснює. — Вибачте, спізнився...

Ми заходимо до офісу. Це невеличка темна кімната з двома столами і комп"ютером.

У пана Анатолія двоє синів — Володимир, 25 років, та Олег, 29 років. Обидва були наркоманами. Спочатку на голку присів молодший, а за ним — старший.

— Я про це дізнався останнім, коли стали пропадати речі, — розвів руками батько. — Знали вже всі — дружина, дєдушки, бабушки...

Вивези їх кудись, віддай бандитам, нехай грохнуть

Хлопці навчалися в інституті, який колись закінчив і пан Анатолій. Там ще працювали його викладачі.

— Уявіть собі мій стан, — голос оповідача помітно затремтів. — Мені сказали, що не бачили мого студента уже років зо три. А то був 4-й курс.

Він швидким рухом зняв дублянку. Залишився у всьому бездоганно чорному: светрі, сорочці.

— Два роки водив своїх хлопців по лікарях та цілителях. Зайшов у глухий кут — і фінансовий, і психологічний. Навіть хотів руки на себе накласти, — зізнається він. — Але на мить уявив, що буде далі. Піде з життя дружина, за нею — наші батьки. І залишаться дві "мумії", які спустять усе нажите кількома поколіннями.

Почувши від друзів, що хтось позбавився наркозалежності у Польщі, пан Анатолій відправив синів до реабілітаційних центрів відомої у Польщі мережі "Монар".

— Були люди, які радили: якщо хочеш врятуватися сам — вивези їх кудись, віддай бандитам, нехай грохнуть... А я витяг їх обох, — у його голосі проступили ледь вловимі нотки гордості.

Старший син Олег залишився в Польщі. Має квартиру, машину. В липні збирається одружитися. До батьків приїжджає раз-двічі на рік. Працює в "Монарі".

— Така робота там дуже цінується. Якщо ти витягнув себе, спас кількох поляків, тобі вже готові ставити пам"ятник, — у Анатолія аж очі загорілися.— Коли ми з сином везли до Польщі одного пацієнта, прикордонники, побачивши посвідчення "Монар", одразу відкрили шлагбаум, хоча черга була величезною, навіть дипломатів не пропускали.

Пан Анатолій створив громадську організацію — батьківський комітет, який допомагає наркозалежним.

Копаємо людям городи, косимо сіно

А молодший, Володя, повернувся в Україну. В Польщі був помічником вихователя, вихователем, півтора року очолював один із центрів мережі "Монар". Нині навчається в університеті, на соціального педагога. Заснував реабілітаційний центр у селі Колонщина Макарівського району на Київщині.

Чому ви одягнені в чорне? — цікавлюся в Анатолія.

— Скільки пам"ятаю себе, любив чорне, — вперше за час нашої розмови він усміхнувся.

Володя слухає нас. На відміну від батька, він — у світлому. Син розповідає про реабілітаційний центр.

— Зараз нас 10 душ. Є троє соціальних педагогів — з колишніх наркоманів. Мешкаємо в приміщенні дитсадка. Там спочатку були лише стіни та дірявий дах. Перша група жила в маленькому сарайчику. Ремонт зробили власноручно: навчилися класти цеглу та кахлі, штукатурили і фарбували. Копаємо людям городи, косимо сіно, ремонтуємо паркани. Спочатку нас у селі не любили, а тепер зрозуміли, що з нами можна мати справу.

×