— Приїжджайте до мене о четвертій ранку, — призначає телефоном зустріч письменник 89-річний Анатолій Дімаров. — Усе життя о цій порі прокидався, щоб пописати. Десь до половини дев'ятого був мій час. Зараз уже не пишу, але звичка залишилася. Прокидаюся рано-вранці, а робити нема чого.
Анатолій Андрійович із дружиною Євдокією Несторівною живе на четвертому поверсі столичної багатоповерхівки біля парку Слави. Зустрічають на сходовому майданчику.
— Я скоро вже з ума зійду — шерстить його записки, журнали, листи, — господиня відчиняє двері до чоловікової кімнати. На ліжку — стоси книжок і журналів, на підлозі складені на купи аркуші й газетні вирізки. — А то і викидати шкода, і зберігати нема де.
— А ти не будь скупою, викидай усе підряд, — сміється Анатолій Андрійович.
Запрошує до свого кабінету. Сідає за стіл. На ньому дисковий телефон і настільна лампа. Збоку лежить книжка Володимира В'ятровича "Історія з грифом "Секретно".
— Це неймовірна книжка з розсекреченими матеріалами ГПУ і КГБ із 1921 року. Вранці умився, закапав очі і трохи почитав. Дружина поспати любить, то ми з нею після дев'ятої снідаємо. Сьогодні їли яєчню і квашену капусту. Капустку квашу сам, дружину до неї не пускаю. Шаткую її з морквою, додаю духмяного перцю й солі. Складаю у велику капустяницю і трохи придавлюю кулаками. Жмакати її не можна, бо вийде м'якою. Видно, десь у моїх родичах білка була, бо люблю все хрумке.
До кімнати заходить Євдокія Несторівна. Сідає на дивані ліворуч чоловіка.
— Готувати капусту його навчили жінки з хутора Мохнач на Чернігівщині. Ми там мали дачу до 2003 року, а тоді майже за безцінь її продали. Молоді з села виїхали, старі повмирали. У хатах почали селитися бомжі.
— Колись Тарапунька і Штепсель казали: "Якщо хочеш позбутися тещі, завези її в Мохнач. Ніколи не вернеться", — сміється Анатолій Андрійович. — Уперше мене повезли туди друзі на полювання. Серцем прикипів до цього хутора. Через кілька років купив там глиняну халупку за 300 карбованців. Її робили з очерету, зверху обмазали глиною. Вночі у хаті миші гуляли, як скажені. Якось жінка щось на кухні готувала. Перед її очима почала сипатися стінка і з'явилася зміїна голова. Після того вона сказала: "Хоч убий мене, а я в цій хаті не житиму". Отримав гонорар і поставив фінський будиночок.
Справжнє ім'я письменника — Анатолій Андронікович Гарасюта.
— 1929 року нас розкуркулили. Уночі голова сільради про це попередив. Тато вирядив маму з двома дітками до знайомої вчительки за 40 кілометрів від нашого села. Жили в неї, потім поїхали до маминої старшої сестри на Донбас. Її чоловік був священиком автокефальної церкви. Начальник ЧК всадив у нього кілька куль. Лікар надавати допомогу відмовився. Тітка, коли поховала чоловіка, сивою стала. Мама довго не могла влаштуватися на роботу, бо була дочкою священика. Знайшла людей, які посвідчили, що в нас зникли метрики. У нових наше прізвище мама замінила на дівоче своєї матері, змінила і по батькові. Перед смертю казала: "Синку, я вмру, то і в могилі в мене жижки труситимуться". Увесь час за нас боялася.
— То була неймовірна жінка, — на очі Євдокії Несторівни набігають сльози. — Бувало, куплю їй щось новеньке, а через тиждень уже його немає. "Ти знаєш, ота жіночка бідніша за мене, то я їй віддала", — пояснювала свекруха. А цей який, — Євдокія Несторівна киває на чоловіка.
— Та ну, який? Такого стерва, як я, світ не родив, — той надуває губи.
— Після війни він отримав перший гонорар. Грошей тоді треба було, бо нічого в хаті не було. Він прийшов і каже: "Ти мені вибач, але гроші я віддав прибиральниці. У неї двоє дітей, а чоловік на фронті загинув".
На шафі висить килим ручної роботи з білим конем.
— Це мені на 85-річчя подарував Нурсултан Назарбаєв, президент Казахстану, — говорить Анатолій Андрійович. — Він навчався на геологічному факультеті в Дніпропетровську. Студентом був на практиці в Казахстані. А я там із геологами бродив. Його до мене прикріпили. Назарбаєв був моїм асистентом, носив за мною рейки. Я цього коника повісив, під ноги не дав.
Подружжя живе у шлюбі 63 роки. Мають сина, онука і правнука.
На кремені проявилася Божа Матір
Анатолій Дімаров 15 років працював у геології. Був в експедиціях на Памірі, Алтаї, Забайкаллі, Кавказі, Тянь-Шані та Уралі. У серванті зберігає зо 20 каменів.
— Багато попадалося рубінів, алмазів, але коштовного каміння не брали принципово. Боявся, що посадять і будуть душить. Одного геолога в асфальт закатали, бо знав про ці родовища. Інший, Толя, теж загинув. На одному родовищі в Таджикистані набрав повно рубінів і заховав у пасок. В аеропорту в Душанбе його догола роздягали, але пасок ніхто не розглядав. Уночі в квартиру прийшли злодії. Дружину і дітей у ванній закрили, а його забрали з кінцями.
Показує зображення Божої Матері на кремені.
— Лежав він у мене років зо п'ять. Хотів вже на смітник викидати, а потім щось стукнуло: давай я розріжу його пополам. Розрізав і ахнув.
3 
1
Коментарі
5