До ворожки 64-річної Ніни Високої з села Борівка Чернівецького району Вінниччини записуються за місяць. Люди приїздять зі всієї України. Везуть гроші, коштовні прикраси.
— Вам яка ворожка треба? У нас їх дві — стара і молода, — міряє нас поглядом круглолиця жінка. Сама спирається на ворота у своєму дворі. — На тому кінці села молода живе, Наташа. Її всі бояться. А стара, Ніна Висока, на Шлапаковій горі. Друга хата від поля. А ви, навєрно, з міліції? Бо ж Ніну оце обікрали, то тепер кожного дня ходять, питають за неї.
Борівка поділена на дві частини джерелом Марія, яке вважають цілющим. Від нього йдемо під круту гору глинястою дорогою із засохлими слідами від коров'ячих ратиць. Спотикаємося у глибоких виямках.
— Це вам, дівчата, пощастило, що сьогодні сухо, — гукає від хати жінка. — Як іде дощ, то ні злізти, ні вилізти. Не дорога, а ковзанка на болоті. Довго треба шлапати, того й Шлапакова гора.
Через кілометр знаходимо хату ворожки, на подвір'ї нікого не видно. Неподалік у полі чоловік пасе череду. Перепитуємо, чи Ніна Висока вдома.
— А де ж поділася? — відказує пастух Іван. — У неї нова хата, а за нею — стара глиняна. Має чорта в тій хаті. Тому щось знає. Має ще двохетажну хату в селі з дорогого красівого кірпіча під металочерепицею і дві квартири у Вінниці. Такі машини до неї їздять, такі торби носять. П'ятеро дітей вродила, але ніхто коло неї не живе — вредна дуже.
Іван сідає на рядно, закурює цигарку без фільтра.
— Ця стара хата — ще її свекрів. У селі кажуть, як свекор вмирав, казав: "Нінка, цю хату не вали, бо це твій хліб". От і вірю, що вона спить із чортом у ній.
Проходимо у двір. Крізь прочинені двері веранди видно двох жінок за столом. П'ють із чарок горілку.
Стіл заставлений дорогими цукерками та пляшками із напоями.
— Почекайте надворі, як хочете гадати. Кстаті, від вас темний мужчина відійшов, а у вас дєвочка животиком мучиться, — свердлить нас очима дебела господиня, що сидить обличчям до дверей. На ній брудний одяг, волосся сховала під темну хустку.
Усе сказане про нас — неправда. Хазяйка запрошує до хати. Її знайома похапцем іде.
— Та не ворожка я. По очах всьо бачу. А фамілія моя Кучерявенко. Висока — так у селі знають, бо вас дві в купу тре скласти, щоб зі мною зрівнятися. Чоловік покойний, слава Богу, ростом по груди мені був, — Ніна Семенівна підводиться зі стільця, мало не впирається головою в стелю.
— Діти у мене якісь непутьові, як їхній батько. Два старших живуть у сусідньому районі. Один міліціонер, другий —тракторист. Дочка Оксанка тут у селі. Ще та курва, мала вже трьох мужиків. А двоє молодших синів — у Вінниці. Один хліб возить, а інший не знаю, що робить.
Господиня ставить ще дві чарки для нас. Ми відмовляємося, тому п'є сама. Починає плакати.
— Та не через дітей я плачу, хороби їм не буде. Обчистили мене. Тепер у селі сміються: хто найбагатший, того й обікрали. Йдіть подивіться, що ті собаки наробили, — із веранди веде до кімнати.
Двері чорні від порошку для зняття відбитків пальців. У кутку стоїть радянський сейф, пофарбований у рожевий колір. Дверцята відірвані, сперті до стіни. На підлозі валяються папірці, мобільні телефони та зо три десятки коробочок від ювелірних прикрас.
— Звечора прийшли. Знали, що ночую в старій хаті, бо тут холодно. Сейф винесли аж до поля. Ключів не було, то відбили двері. Сейф міліція назад принесла.
Проводить через п'ять кімнат. Кожна завалена новими ковдрами, подушками. На столах стоять запаковані сервізи. На вішалках — костюми, верхній одяг із дорогим хутром. У найбільшій кімнаті на підлозі розстелені песцеві та лисячі шкури.
— Й тут були, бо шкури перевернуті, видно, зашпорталися. Нічо не взяли, даже самого главного, — показує на 15-літрові бутлі з коньяком та півсотні пляшок з алкоголем у серванті. — Крім золота і грошей, забрали ще рибу заморожену з холодільніка. Хоч там усе м'ясом забите.
Виходимо на двір. Ворожка хвалиться великим господарством. Веде до кіз, кличе теличку Мар'яну, яка гуляє городом. Заводить у шатро-гараж, де стоїть синя "четвірка". Просимо подивитися оселю, де спала в ніч, коли обікрали.
Стіни старої хати просіли. Аби пройти через низькі двері, треба нахилити голову. Тут дві кімнати. В одній — склад речей: мішки з борошном, посуд, кахлі, побутова техніка. У кімнаті ліворуч — піч із лежанкою, в закутку телевізор. Закидане старими ковдрами ліжко, навпроти — обігрівач.
— Тут ми спимо, — показує на старе залізне ліжко. — Я і мій ухажор. У мене іменини недавно були, — змінює тему та запрошує у нову хату до столу. — В гості приїхали чоловік зо 200 тих, кому помогла. Везли продукти. Три дні гуляли. І ви маєте за моє здоров'я випити. А як не вип'єте, то й до воріт не дойдете, бо я вам пороблю.
Хазяйка дістає з холодильника м'ясну нарізку. Із заляпаної жиром мікрохвильовки витягає тарілку з мівіною та шматком засохлого ребра.
— Це вже я, навєрно, своїй Розі віддам, собаці, — нюхає їжу.
До воріт під'їжджає мікроавтобус. Із нього виходять дві жінки та чоловік, несуть важкі сумки. Заходять до хати, викладають на стіл копчене м'ясо, рибу, французькі батони. Ставлять дві 1,5-літрові пляшки з горілкою. Щоб не заважати новим гостям, дякуємо і виходимо з хати.
3 
1
Коментарі