Батьки лідера гурту "Скрябін" Андрія Кузьменка, 38 років, живуть у Брюховичах на Львівщині.
— Я зустріну вас на залізничному вокзалі, — каже по телефону 59-річна Ольга Михайлівна.
На зупинку вона підходить, тримаючи за руку симпатичне дівча з двома довгими каштановими хвостиками.
— Це — наша Барбара, — представляє 8-річну онуку. — Удома називаємо її Басею.
Пані Ольга вбрана у легку коричневу "тигрову" блузку. На шиї — делікатний золотий кулон.
— Я сама з Самбора на Львівщині, — розповідає дорогою додому. — Потім жили з родиною в Новому Роздолі. А коли Андрій перейшов у восьмий клас, переїхали у Новояворівськ. Три роки тому купили дім у Брюховичах.
За червоним парканом — триповерховий дім із кремовими стінами та темно-вишневою черепицею. Ліворуч стоїть синій "рено" та накритий чорною клейонкою квадроцикл — мотоцикл на чотирьох колесах. У дворі — газони з підстриженою травою. У квітнику — білі, рожеві та червоні троянди.
— Це чоловік власноруч зробив, — хвалиться господиня розарієм. — А дизайном будинку займалася наша племінниця Таня. Два роки робили ремонт, зате тепер дуже затишно.
Назустріч вибігає світлий американський кокер-спанієль і радісно махає хвостом.
— Може вкусити, — попереджає господиня.
— Його Оскар звати, — представляє улюбленця Бася.
Із будинку неквапно виходить усміхнена бабуся в ситцевій синій сукні.
— Марія Григорівна, — простягає руку 79-річна бабуся Андрія. — Ходімо в дім.
У будинку прохолодно: працює кондиціонер. На стінах вітальні — художня фотографія Барбари в білій сукенці з янгольськими крилами та мальований портрет Кузьми. Біля вікна — журнальний столик, навколо нього — шкіряні крісла ніжно-салатового відтінку.
Господиня наливає у кришталеві келихи мінеральну воду.
— Випийте зі спеки, — запрошує до столу.
У хвіртку настирливо стукає повна циганка в чорно-білій хустці.
— Іди, доню, якийсь дріб"язок їй винеси, — гукає Марія Григорівна. Пані Ольга виходить надвір до жебрачки.
— Андрійко, як був малим, жив ціле літо в мене в Новому Роздолі, — розповідає Марія Григорівна. — Дуже слухняний був. Цілий день крутив руль від старого автомобіля. Навіть маршрути на карті малював. Недавно з"їздив туди в село. Пригадував свою подружку Марусю — вона гралася тільки з ним. Зараз Марія в Дрогобичі живе, ми її давно не бачити.
Андрій питав гостей: "А коли ви підете?"
— Андрій любив підійти до гостей і запитати на вушко: "А коли ви підете?". Люди стовпіли, хтось сміявся, — з порога каже Ольга Михайлівна. — А він просто не хотів їх додому відпускати, — весело пояснює вона.
До кімнати заходить 64-річний Віктор Кузьмич — високий підтягнутий чоловік у білих шортах, футболці та кросівках. Волосся та іспанська борідка — сиві.
— Я — батько Андрія, — простягає долоню для знайомства і сідає у вільне крісло біля столу.
Правда, що в інституті Андрій носив під чепчиком ірокез?
— Так, — спокійно відказує господар. — Андрійко захопився панком. Мода така була, ми не заперечували.
За що лаяли?
— За оцінки, — каже Ольга Михайлівна.
— Колись мріяв про двоколісний ровер, — додає Віктор Кузьмич. — Ми суворо наказали, щоб не катався по дорозі. Якось їду на машині й бачу: Андрій підрізає сусідню машину на проїзній частині. Водій ледь устиг загальмувати. Удома він сказав, що катався по парку. Тоді я звелів віддати велосипед друзям. Відтоді ніколи не брехав.
Віктор Кузьмич встає з крісла і прямує на кухню готувати каву. Дружина йде за ним. Повертається з печивом, цукерками, пломбіром у шоколаді на блюдцях.
Андрій вередував за столом?
— Він не був примхливим, — хитає головою пані Ольга. — Але такий ласун!
— Щонеділі мама готувала "Наполеон", — дивиться на дружину господар. — А як щось не хотів їсти, ховав за щоку і довго тримав. Я сварився: "Не по-чоловічому поводишся. Як в армію підеш?"
І як, пішов?
— Він закінчив перший курс медінституту, і його забрали служити до Росії в Калінін. Простудився, потрапив у шпиталь. А там подивилися, що медик, і замість першого курсу випадково прочитали в документах — четвертий. Узяли допомагати на операціях. Він і машину водити в армії навчився. Служити йому легко було, з дитинства спортом займався, як і я. Біатлон, плавання. Часто вивозили його на море, були у Болгарії на Золотих пісках. Колись зустріли там Микиту Михалкова з родиною, — смачно надпиває каву пан Віктор. — Його син був на рік молодший від мого і хотів, як Андрій, бігати, гуляти, купатися зі своїм татом. А Михалков постійно на інтерв"ю та зйомках. Зрештою Микита Сергійович попросив взяти до нас у компанію його малого. Було весело.
Ви, кажуть, захоплюєтесь етнографією, — питаю господиню.
— Не чіпайте цю тему, бо я можу про це говорити годинами, — замахала руками Ольга Михайлівна. — Ще в Дрогобицькому педінституті їздила по селах зі стареньким магнітофоном і записувала народні пісні, прислів"я. Створила дитячий колектив — співали народні й обрядові пісні. Керівництво лаялося: "Что это такое? Первое мая, а вы поете какие-то "гаївки"?" — голосом сердитого начальника каже пані Ольга. — Коли я вийшла на пенсію, син записав альбом "Еутерпа" мені в подарунок. Там мої колежанки, викладачі музики, разом з Андрієм заспівали народні галицькі пісні. Я дуже мучилася, коли пішла з роботи, — на очі їй навертаються сльози. — Не можу без цього.
Михалков попросив взяти до нас у компанію його сина
Чому ж пішли?
— Перестали платити, — важко зітхає. — Треба було виживати. Ми зайнялися керамікою, знайомий майстер підучив. Тепер заробляємо непогані гроші. Наші дзвіночки стоять у львівському "Вернісажі", їх замовляють і на свята, і в сувенірні магазини. Оно, подивіться, Віктор несе з майстерні, — показує крізь скло на чоловіка.
Господар виходить з маленької помаранчевої будівлі поряд із будинком. Акуратно несе два великі підноси з білими, ще не розмальованими дзвіночками.
— На один дзвіночок йде тиждень, — пояснює він. — У Києві закуповуємо білу глину, виливаємо її у спеціальні формочки. Дні три все це сохне.
— Потім вирізаємо малюнки, — показує пані Ольга дірочки у формі листочків і пелюсток. — І робимо тиснення. А далі — в піч. Коли дзвіночки охолонуть, розписуємо їх. Зараз покажу готові, — на хвилину заходить у дім і виносить великий білий дзвін, від якого на ниточках — цілий каскад маленьких дзвіночків.
— Такий коштує гривень сорок, — каже господиня і простягає потримати. Сувенір виявився неважким — менш як кілограм.
Ваша невістка теж розмальовує кераміку?
— Світлана робить ексклюзивні речі, — пояснює Ольга Михайлівна, заносячи дзвіночки до будинку. — У неї є крамнички в Києві на Андріївському узвозі. Пробувала розписувати шовк і батик. А зараз працює здебільшого на замовлення.
Як вони з Андрієм познайомилися?
— Навчалися в паралельних класах, — розводить руками Віктор Кузьмич. — Близько дружили, а потім і розписалися. Але весільних суконь і гулянок не було. Пожили трішки в Новояворівську і переїхали до Києва.
— Я завжди кажу синові: слухайся Світлану! — стукає пальцем по столу Ольга Михайлівна. — Він емоційний, харизматичний, а вона дуже раціональна, серйозна. Як стрижень для нього. А де Бася, до речі? — раптом здивовано звертається до чоловіка.
— Приходила Віра (сестра Ольги Михайлівни. — "ГПУ") і забрала її до себе, — заспокійливо кладе руку на плече дружини господар.
Розкажіть про Барбару.
— Бася — це Свєта, — каже про онучку Ольга Михайлівна. — Як мушля, закрита, але дуже розумна і раціональна. Своїм популярним батьком у школі не хизується. Щиро вірить, що кожного другого тата показують по телевізору. Хоче стати артисткою або режисером.
Батьки Кузьми розповідають, що син ніколи не дивиться своїх телепрограм. Зате вони не пропускають жодної.
— Усі лаяли Могилевську в "Шансі", — знімає Ольга Михайлівна окуляри. — Але без неї перестало пахнути скандалом і стало нецікаво.
Без Могилевської перестало пахнути скандалом і стало нецікаво
Могилевська була у вас вдома?
— Та ні, бували тільки колишні музиканти "Скрябіна": гітарист Ростик та клавішник Шура. Коли Ростик підбурив Новояворівськ проти Андрія, ми дуже переживали. Я подзвонила йому додому і сказала на автовідповідач: "Дарма я тебе, Ростику, хлібом кормила". Ці хлопці постійно підводили Андрія. Ростик став директором гурту і міг проспати ділову зустріч. Шура пив постійно. Зараз у "Скрябіні" грають дійсно професіонали. Ми раді за сина.
Який Андрій справжній, не в телевізорі?
— Він ніколи не скаржиться, не ниє і не просить грошей, — починає мати.
— Гроші й слава сина не змінили, — гладить бороду батько. — Була в нього "зірочка в лобі" на самому початку кар"єри. Потім він це переріс. Слідкує за собою. Повісив вдома турнік, разів п"ять на день підтягається. А у дворі грає в настільний теніс.
Часто буває тут?
— Завтра приїде, — радісно ділиться мати. — Приготуємо йому курочку, ковбаску. Він нині тримає себе в руках, солодкого й мучного не їсть.
Як Кузьма живе зараз?
— Вони купили собі півбудинку на Виноградарі, зробили євроремонт, — поправляє шнурівку на кросівці Віктор Кузьмич. — Територія невелика, але є гараж для двох машин. Андрій їздить на джипі "Ніссан", у Свєти — спортивна жовта "БМВ".
— Вільну хвилину Андрій завжди проводить із сім"єю, — запевняє Ольга Михайлівна. — Катається з Басею на велосипеді, двічі на рік виїжджає з нею і зі Свєтою відпочивати. Цього червня були на Канарах. Узимку їздять до Австрії, в Польщу чи Карпати — на лижах кататися. Щоби розслабитися, сину потрібен екстремальний відпочинок.
На прощання подружжя дарує нам по дзвіночку. Мені дістається трійничок, який озивається мелодійним дзвоном.
— Оці сердечка — символ кохання, жолуді — символ сили і впевненості, а пшеничні колоски — на добробут, — показує Ольга Михайлівна малюнки на сувенірі.
2 
1
Коментарі