76-річна Діана Петриненко — оперна співачка, професор. Викладає вокал у консерваторії та музучилищі. "ГПУ" Діана Гнатівна запросила на свою дачу, що за 60 км від Києва в селі Халеп"я.
— Іду з дому о 9-й, приходжу біля десятої вечора, — розповідає по телефону. — А в суботу виїжджаю за місто.
Забираємо пані Діану на вулиці Тарасівській, поблизу її квартири. Вона в легкій світлій спідниці й крепдешиновій синій блузці в білий горох.
— Мене здалеку видно, бо я руда, — махає рукою через дорогу.
Коротке волосся пофарбоване у помаранчевий колір.
— Я сідаю ззаду, — безапеляційно каже вона. — Я ж водій! Маю 18 років стажу. Якщо сяду біля водія — почну шукати ногами гальма. Якось один дуже настирливо мені бібікав. Я губи стиснула, на нього не дивлюся — і дулю у вікно. А звідти — "Діано Гнатівно! Добридень". Бачу — оперний співак Роман Майборода. Я дулю сховала й послала йому повітряний поцілунок.
Виїжджаємо за місто. Діана Гнатівна пригадує, як 1972 року ходила просити квартиру в Києві.
— На одному з прийомів Володимир Щербицький, як добрий дід Мороз, сказав: "Кому що треба — все зробимо!" Я й кажу: "Ми з чоловіком, сином і невісткою живемо разом в манюпунькій кімнаті". Він відправив мене до Олександра Ляшка. Я йшла до його кабінету, ніби на страту: коридор — довжелезний, у мене коліна трусяться. Але Ляшко одразу підписав заяву. Я дякую — і ходу, — емоційно жестикулює. — А він регоче: "Діано Гнатівно! Ви куди біжите? То не двері..." Від страху я врізалася в його старовинну шафу.
Зупиніть на хвилинку біля ринку, — просить вона. — Я фруктів куплю.
Мамо-мамо, мені нічим дихати
Повертається з пакетом полуниці й зелені. Дістає із сумочки мобільний телефон "Моторола".
— Людочка, ми уже під"їжджаємо. Відчиняй ворота. Людин чоловік Славік робить усе на дачі: від саду до шпалер, — пояснює. — Дача в нас іще з 1979-го. Колись на "Волзі" возила сюди будматеріали, дошки, мішки з цементом. Додому приїду, помиюся, полежу 15 хвилин — і у філармонію на концерт.
Ми проминаємо пляж із парасольками.
— Тут, під самим Дніпром, — палац депутата Олександра Волкова, — каже пані Діана.
Посеред дороги стоїть світла "Лада". Біля неї пораються літні чоловік і жінка.
— Дан Данич! Бі-біп! Посуньте машину, — гукає вона. — Це — Данило Федоряченко, заступник директора театру імені Франка.
Зупиняємося біля металевих воріт, свіжопофарбованих у зелений колір. Дача Петриненків двоповерхова. До неї веде доріжка, вимощена сірою плиткою. У дворі стоїть Славікова "Лада".
У самому будинку, під дерев"яними сходами, які ведуть на другий поверх, дзеленькають бамбукові трубочки "ловця вітрів".
— Це — щоби головою об сходи не битися, — проводить по них рукою господиня.
Господиня дістає з холодильника магазинні млинці з вишнями. Просить Люду порізати червону морожену рибу.
У вітальні стоїть піаніно, пофарбоване в золотистий колір.
— Це я сама вигадала, а Тарасик зробив.
Перебираючи клавіші, вона наспівує "Я встретил вас". На сходах дзеленчить телефон.
— Ой, це напевне, Тарас, — схоплюється. — Так, синочок, у мене все добре, — кричить у трубку. — Нате, привітаєтеся, — дає мені слухавку. Голос у Тараса Петриненка, 53 роки, утомлений. Говорить неохоче. Каже, що невдоволений ситуацією в країні.
Чому Тарас сумний? — питаю в Діани Гнатівни.
— Та нє, — відмахується вона обома руками. — Він же Риба за гороскопом. Емоційний дуже. Розстроєний виборами, шкодує, що в Україні українців нема. Він же виступав за блок Костенка–Плюща, — багатозначно дивиться. — Навіть пісню написав: "Мамо-мамо, — співає високим голосом, — мені нічим дихати". Народ ридає. А загалом син живе нормально. Дружина, Валя, в нього — філолог, син Мар"ян шукає себе в бізнесі.
Це правда, що ви лаялися із жінкою, яка сказала, що в Тараса — погане ім"я?
— Я не вмію лаятися, — зводить брови пані Діана. — Це давня історія, він ще малим був. Говорив зі мною в тролейбусі українською. Якась панянка питає: "А как этого мальчика зовут?" Кажу — Тарас. "Ви что, мамаша, здурели? Он вам этого никогда не простит". Чоловік мій, Гаринальд, говорив тільки українською. Круглий сирота був: мама рано померла, батько у війну загинув. Ми жили старцями обоє.
Господиня показує брюки, які покійний чоловік подарував їй на 45-річчя — у жовті й коричневі клаптики. Прошу приміряти, вона погоджується.
— У музичному училищі ми з ним в одній тусовці були, — здуває вона руде волосся з чола. — Гарік на кларнеті грав. А потім журналістом став. Він був кряжистим, трохи нижчим за Тараса, дуже схожий. Тільки очі сині. Сина, до речі, назвала Тарасом, бо після пологів побачила перекидний календар із портретом Шевченка. А я свого імені малою соромилася. Бо так кликали собачок.
Ідемо на двір.
Свого імені я соромилася. Бо так кликали собачок
— Із чоловіком ми добре жили, — пригадує. — На Чорне море їздили машиною. Рибу в човні ловили, хоча плавати боялися. Коли Тарас пірнав із маскою, в мене серце завмирало. Я перепливти озерце можу, тільки якщо позаду пливуть кілька знайомих чоловіків. Вони відстають — я починаю верещати: "Помоги мне! Помоги мне", — оперним голосом співає пісеньку з фільму "Діамантова рука".
— Тарас не любив супу й валянок, — каже. — А якщо сім"я хотіла чогось екзотичного — рулетів чи заварних тістечок — я відкривала книгу "О вкусной и здоровой пище". Там на першій сторінці була стаття Йосипа Сталіна. У мене вона досі є, — підморгує.
Кажуть, із вокалістами ужитися неможливо.
— Чого це? — округлює вона очі. — Це так добре: стою, щось перу й співаю. Не все ж арії. То причепиться якась блатна нецензурна пісенька, то попса. Арію Цариці Ночі з "Чарівної флейти" Моцарта Тарас співав у чотири роки. А я малою залазила взимку в комбайн. Заберуся в бункер — там такий резонатор! А при людях соромилася. Уже як дуже просять, за шафу сховаюся й звідти виступаю. А вони плачуть.
Кавалерів мали?
— Хлопці увагу звертали, — гордовито випрямляється. — Допомагали корови, які я пасла, додому заганяти. І пошлостей ніяких не говорили. У 17 років перше кохання прийшло, — романтично заплющує очі. — Олежкою звали. Ходили по різні боки тротуару, бо я соромилася. Повів мене до річки, ми поцілувалися. Я так перелякалася! Прийшла додому і сестрі жаліюся: я — простітутка, бо цілувалася. Як переїхала до Києва, він до мене їздив. Але рано помер — опромінився.
Люда з дому кличе нас на млинці. Пані Діана схоплюється.
— Якось у мене випав зубний міст, — раптом пригадує дорогою. — Я уже була народною артисткою. До стоматолога вночі пішла, щоби ніхто не бачив. Замоталася в хустку до брів і йду. Бачу — солдатики в "самоволку" тікають, із горілкою. Побачили мене, підбігли: "Девушка, поехали с нами". А в мене ясна хоч ганчірочкою витирай. Я хустку розгорнула і на повний рот їм: "Сєрдєчноє спасибо!" Вони як чкурнули з переляку, — заходиться від сміху. — До стоматолога не дійшла, мусила з кимось поділитися. Півночі з братом реготали.
Пані Діана розливає у кришталеві келихи шампанське і каже тост за гостей.
1930 — народилася в с. Білорусівка на Черкащині (раніше — Полтавська область). Дівоче прізвище — Паливода
1952 — одружилася з Гаринальдом Петриненком
1953 — народила сина Тараса
1955 — закінчила Київську консерваторію
1955 — солістка державної капели "Думка"
1961 — викладач Київської консерваторії
1962 — понад 20 років солістка Київської філармонії
1975 — народна артистка СРСР
5 
1
Коментарі