— Прийшов в Україні до еміграційного уряду. В начальниках сидить жінка років 45. До всіх кричить. Прошу печатку, вона до мене з криком. Я не видержав: "Та ви — худобина. Хто вас тут поставив начальником?". Тут, якщо вже хтось трошки начальник — грудь вперьод. До людей ставиться, як до котів чи псів, — розповідає американський фізіотерапевт Володимир Клос, 88 років. Живе у райцентрі Городок Львівської області.
Він родом із польського міста Любачів на кордоні із сучасною Україною. 45 років жив у американському місті Сієтл. 2005-го з молодшою на 24 роки дружиною — литовкою Анною перебралися в Городок.
— Вернувся, коли Ющенко дав право на підставі етнічного походження жити в Україні, — розказує українською з англійським акцентом. — Ніколи не покинув би своєї землі, якби не окупація. Воював проти большевиків. Якби після війни вернувся додому, мене тут повісили б.
У Сієтлі вдома у товаришів зустрів українського консула в Сан-Франциско. Кажу, що хочу переїхати в Україну. Він почав крутити: "То дуже серйозна справа. Багато часу забере, десь півроку. Приїжджайте до мене, поговоримо". Зрозумів, що він хотів хабара. Кажу: "Дякую за мудру пораду, але я нею не скористаюсь". Пішов до уряду в Америці. Там ніхто не наставляє лапу.
Одразу виїхали до Америки?
— 20-річним поїхав до Німеччини. Там не знайшов роботи, голодував. Подався в Австралію, бо уряд тієї країни хотів збільшити кількість населення і пускав усіх. Клав дороги, був помічником бухгалтера, мив горщики на кухні. Австралія — консервативна країна. Там ніхто не ходить у гості. О десятій вечора всі сидять удома. Мені то не подобалося, тому виїхав до Канади. Чув, що в тій країні досить українок. А я хотів одружитися.
Приходжу там на біржу праці. Жахлива черга — сто метрів безробітних. Працівник біржі кричить: "Не ждіть, люди, дарма. Нема праці. Забирайтеся додому". Підійшов до вікна і питаю: "А експерта не треба?". — "Який експерт?". — "Продаю жіноче взуття". Вдома зробив репетицію — підготував відповіді на всі запитання, які мені будуть ставити. Придумав, що працював в елітному магазині, продавав модельне жіноче взуття. Був гарним продавцем. Мене хотіли послати на курси. Питаю, що мені то дасть? Подвійну ставку. Ставка була дуже бідна — 40 долярів на тиждень. Тільки на їжу вистачало. Думаю, він мені дав дулю, а через три місяці курсів буду мати дві дулі. Я наплював на то і поїхав до Америки.
Закриває хвіртку. Веде до двоповерхового цегляного будинку.
— Завжди закриваю хвіртку на колодку. За життя ніде не бачив стільки злодіїв і циган, як у Городку. Хочете вина? Жінка пішла на базар за тортом. На вихідні до мене сини приїжджають. Будемо мати пікнік.
Легко підіймається дерев'яними сходами на другий поверх цегляного дому. Виглядає 60-річним.
— Перша жінка була дружиною мого друга. Він у 35 років помер від інсульту. Вчилася на медичну лаборантку, мала дві дочки. Поселилася з ними у мами. Я боявся забрати їх до себе, бо жив у небезпечному кварталі. Щоночі темношкірі там когось грабували, калічили, різали. У руці носив бритву, накриту газетою. Якби на мене напали, довелося б зарізати.
Із жінкою народили двоє синів, яким тепер 48 та 51 рік. Один — лікар, другий — геолог. Донька — медсестра, у неї свій бізнес — тренує няньок. Друга є доктором з мистецтва, не працює, бо має малих дітей. Вони заробляють добрі гроші. Між доньками та синами ніколи не робив різниці. Всі мене "татом" кличуть.
В нас у хаті панує демократія. З дітьми не сперечаємося, а говоримо, як рівний з рівним. Якби хтось запитав, чому їду, я відповів би: бо мені хочеться жити в Україні. Але вони не дозволяють собі ставити такі запитання.
Чому розлучилися?
— Жінку добре забезпечив. Як закінчив працювати, мав 64 роки. Кажу: "Ціле життя я тяжко працював. Тепер, давай, Вікторія, бавимося, як я люблю. Будемо подорожувати". Вона говорить: "Ти, мабуть, здурів. Ти вже старий, тобі треба сидіти в хаті. Маємо гарну хату, вид на море. Нащо їхати в гори?". Ми розвелися. Мали хату на 5 тисяч футів (500 "квадратів". — "ГПУ") з п'ятьма спальнями, великим подвір'ям, басейном, сауною. Продали та поділилися грішми.
На свої кошти почав мандрівки. Був у країнах Америки, Азії, Європи, Африки. За 25 літ мав 75-80 подорожей. Прогуляв усе, що за життя заробив. Знав, що моя генетика — короткожилість. Думав, найбільше проживу до 70 років.
12 років тому мені поставили рак простати. Від болю та скуки думав, зійду з розуму. В агенцію подав оголошення, що шукаю домашню господиню. Аня приїхала з Литви до Штатів на заробітки. Влаштувалася до мене. Вона мені дуже сподобалася, я — їй. Поженилися.
Але Анна не українка?
— За 50 років українки помінялися. Вони женуться за американцями. В їхніх поняттях, то дуже багаті люди. Появляється на горизонті хлопець років 50. Дівчина має 20. Перше питання, чи багатий. Він робить їй дитину, вона через судову справу дістає аліменти. Коли кидає, каже: "Він застарий для мене". Ти того раніше не бачила? Аня — не з таких.
Я отримую тисячу долярів пенсії. Авто не маю. Як виїздив сюди, продав "Тойоту Кемрі" з пробігом 100 тисяч миль за 500 долярів. Тут хотів таку ж узяти. Запросили 6 тисяч долярів. Не купляв.
Лікарі пропонували операцію. Мій син-анестезіолог також наполягав лягати під ніж. Я відмовився. Почув про ліки з Відня. Спробував — рак зник. Зараз із жінкою живу, як 20-річний, — у сімейному фотоальбомі показує світлини двох дружин. На знімку з молодшою донькою — хлопчик-індус та дівчинка-мулатка. Вона усиновила цих дітей.
— Мені 88 років, досить добре чуюся. Не тому, що я особливий чи так Бог дав. Просто харчуюся цілком інакше. Їм жирну рибу, але не півкілограма на раз, а по 70-100 грамів на день. Риб'ячий жир прочищає артерії.
Ви є громадянином Америки. За кого голосували на виборах?
— За Барака Обаму. Хоча його політика не дуже мудра. Веде країну до руїни, бо тратить гроші на бідних. А бідний так: гроші проїв і знову руку наставив. Якщо жінка має незаконну дитину, їй дають квартиру. Пенсію на дитину — 500 долярів, задармо харчі. Але в Америці суспільство стабільне. 95 відсотків людей роблять те, що закон вимагає. Фізичне насильство карають, словесне — ні. Коли в Буша кинули черевика, протестувальнику нічого не зробили. Ніхто його до тюрми не пхав. Черевик — не зброя, чоловік так виявив свій протест.
8 мов знає Володимир Клос — російську, українську, польську, французьку, іспанську, італійську, німецьку, англійську. Каже, вони йому легко даються.
"На столі з 10 гостями буде стояти пляшка вина"
— Багате американське весілля виглядає так — від 20 до 100 гостей ідуть до церкви. Потім прийняття у ресторані. Там дають гарний обід чи вечерю. Інколи з музикою та танцям. На столі з 10 гостями буде стояти пляшка вина чи горілки. Принесуть перше, друге, солодке. Вип'ють два-три келишки і розійдуться, — розповідає Володимир Клос.
Говорить, що українці виїжджають до Америки по легкі гроші.
— В Америці приходить до мене новоприбулий українець. Шукає роботу. Кажу: "Я тобі допоможу. У нас є українська громада, церква. Якщо хочеш, можемо зайти до громади". Він прямо в лоб: "А шо там дають?" — "Душевний корм. Рідна культура, музика, порушують українське питання". — "Я того маю досить. Раз там нічого не дають — не піду".
3 
1
Коментарі
37