64-річні Юрій і Тамара Бойки 1991-го переїхали із російського Санкт-Петербурга в Росонський район Вітебської області Білорусі.
Розпатланий сивий чоловік гребе опале листя під стіни свого будинку, оббитого дошками. Завбільшки дім як гараж. Води, світла, газу немає.
— Должны полностью покрыть дом листьями, это природный утеплитель, — каже Юрій. — Шибки я вставив, дірки в стінах позамазував. То козли роги чухали і повибивали. Над дверима повісимо ковдру і перезимуємо.
Подружжя живе серед лісу. Неподалік пролягає кордон із Росією, до найближчого села 12 км.
— Узимку холоднувато буде, доведеться дрова в пічку підкидати цілодобово, — розповідає дружина. Вона натягла барвисту хустку поверх розтягнутої плетеної шапки, светр заправила у спортивні штани. — Але з нами ще чотири коти і дві собаки жити будуть, нагріємося.
— Міста я ніколи не любив, займався там прийомом макулатури і склотари. А в цій місцевості в мене неподалік дім був, корівки. Коли бахнула перебудова, написав лист Горбачову, щоб дозволили фермерством займатися, — згадує господар. — Приїхали дві чорні "волги", вилізли товсті товариші й з льоту видали мені 50 гектарів землі в Білорусі.
Щоб почати бізнес, фермер продав квартиру в Санкт-Петербурзі, будинок у селі й переїхав із дружиною і 16-річною донькою на свою землю.
— Із села в ліс корів, качок, гусей гнали пішим ходом, бо дороги ніякої не було. Прийшли під вечір, впали під деревом і заснули, — говорить Тамара Федорівна. — Побудували загони для скоту, а самі спали на ковдрах біля вогнища, клейонкою вкривалися від дощу. Мали борошна кіло, гвіздки іржаві, молоток, сокиру і дріт. За місяць склепали зі старих дощок, цегли і колод сарайчик, в якому й досі живемо.
У кінці 1990-х у Бойків було 15 корів і дві теплиці, в яких вирощували овочі. На них працювали троє безпритульних. Фермери процвітали.
— Але поступово попит на наш товар став падати. Зрозуміли, що працюємо на збиток. Більшість корів довелося продати, землі лишили собі тільки п'ять гектарів, — господар показує угіддя. На лузі у стіжках — сіно, купами складені гарбузи.
— Цього року 1,5 гектара картоплею засадили, по 3-5 соток квасолі, капусти, ріпи, буряка. Більшість урожаю згодовуємо скотині, бо скільки нам треба?
Навколо хати пасуться зо 20 кіз, гуляють індики, кури та качки. Бігають неприв'язані пси.
— Скільки в нас живності, не рахували, нема коли, — сміється господиня. — Знаю, що корови дві. Пенсію по півроку не знімали — руки не доходили. Коли отримаємо гроші, купимо бика.
— У країні криза, кажуть? — питає Юрій. — Я не в курсі, у мене два місяці приймач не працює. Та мене ці кризи не дуже й хвилюють. Картопля є, качки-кури — з голоду не помремо. У місто повертатися не хочемо. Нам ця квартира і даром не треба. Тут спокійно живемо, людей бачимо раз у місяць. Самі собі господарі.
Донька вийшла заміж за чоловіка із села, що неподалік, живе у своїй хаті.
Навчилися обходитись без грошей
37-річний Віктор Сергієнко із молодшою на три роки Катериною 2004-го переїхали зі столиці до села Ковалин на Київщині. За цей час у них народилися дві доньки.
— Я працював програмістом у крупній компанії, дружина — в офісі будівельної організації, — розказує Віктор. — Із грошима проблем не було, заробляли гарно. Але робота не давала глянуть угору ні вдень, ні вночі. Здоров'я погіршилося, у мене гастрит з'явився. Вирішив їхати в село, Катя зі мною погодилася. У батьків була істерика: "Ми не для того із села вирвалися, щоб наші діти туди поверталися".
Хату за 70 км від Києва купив за $500.
— Навчилися жити без грошей. Дрова для печі беремо в лісі, воду — із криниці у дворі, овочі самі вирощуємо. Холодильника і телевізора не купуємо принципово, бо їдять електрику. Одягаємося на секонд-хенді. Невеликі гроші заробляємо на туристах, які приїжджають кататися на конях. Дітей до університету буду вчити сам.
7 
1
Коментарі