Півтора року після пересадки органа сплять тільки на спині
Із дитинства полюбила вірш Василя Стуса "Як добре те, що смерті не боюсь я", вивчила напам'ять. Коли в Індії перед операцією в мене зупинилося серце, зрозуміла, що вмирати – не боляче. За 9 хвилин своєї відсутності нічого "там" не побачила, крім темряви.
Була здоровою. Мала лише проблеми зі щитовидною залозою. Але не лікувала, бо почувалася нормально. 2016‑го завагітніла. На сьомому місяці здала кров на цукор. Виявили гестаційний діабет (виникає у вагітних, зазвичай спонтанно зникає після пологів. – Країна). Лікарі запропонували вводити інсулін. Я була проти, бо знала, що потім із нього важко "злізти". Щоб тримати рівень цукру в крові, сіла на дієту.
До декретної відпустки працювала консультантом у кондитерському магазині. Застудилася, бо постійно працювали кондиціонери. Виявилося, грип переріс у бронхіт, а потім – у пневмонію. На Водохреще на восьмому місяці вагітності в мене раптово паралізувало всю праву сторону. Лікарі думали, це інфаркт. Та аналізи показали кардіоміопатію.
У Києві зробили кесарів розтин. Підключили до апарату штучного дихання, бо відмовляло серце. Операція тривала майже 3 години. Розтин робили під місцевою анестезією. Я була притомна, все бачила. Хлопчик народився гарний. Його поклали в реанімацію. Він лежав у дитячій, я – у дорослій. Почав дихати самостійно і вже смоктав соску. Ми його хрестили. Назвали Марком.
На п'ятий день у сина почалися проблеми з кишківником. Після операції він прийшов до тями. Лікарі 40 днів боролися за його життя. 22 березня 2016 року його не стало. У смерті дитини нікого не виню.
У клініці серцево-судинної хірургії імені Миколи Амосова зробили пластику мітрального клапана. Та це результатів не дало. 20 лютого лікарі сказали, що потрібна термінова пересадка. Подали документи в Білорусь, але там відмовили. Допомогти погодилися в Індії.
Коли захворіла, здалося, залишилася сама на цьому світі. Та, коли почали збирати гроші на лікування, відгукнулися навіть ті, кого бачила раз у житті. Куми розмістили оголошення у Facebook, у газетах, на телебаченні. Згодом ініціативу підхопили громадські активісти.
Дідусь і бабуся по маминій лінії живуть у селі Студянка Дубенського району на Рівненщині. Як лежала в госпіталі в Індії, попросила їх під горіхом зробити для мене альтанку. Через два тижні прислали фотографію – дід заливав фундамент, а хресний, брат мами, допомагав ставити дошки. Не сподівалася на таке. Думала, повісять гамак, та й усе. Поряд з альтанкою змайстрували широку лавку. Влітку стелю там матрац і відпочиваю.
У Мумбай прилетіла 6 квітня. 10 числа прооперували. Коли відійшла від наркозу, атакував страшний біль. Мама дивилася на мене з такою любов'ю і жалістю, що не мала права здаватися. Через силу почала підійматися з ліжка. Було бажання пішки йти додому.
Пережила три операції за три місяці. Щоразу прощалася з близькими. У перші дні після операції не могла до кінця усвідомити, що в мене нове серце. Почалися проблеми з пам'яттю. Часто плутаюсь або забуваю дати. Перший час від гормонів опухло лице, ніби покусали бджоли. Раніше мала довге волосся, та від ліків почало випадати. Знайшла вихід – носила тюрбани.
У госпіталі в Мумбаї в аптеку ніхто не бігає. Лікар каже медсестрі, які потрібні ліки. Через 15 хвилин їх приносить кур'єр. Медики не пояснюють, як працює той чи інший препарат, що означають результати аналізів. Однак є чіткий план лікування. Лікар навідується до пацієнта по кілька разів на день.
Залиті воском частинки серця забрала з собою в Україну. Ціле у банці сфотографувала на мобільний. Дивитися на нього не боюся.
У лікарні була вегетаріанська кухня. Не давали ні м'яса, ні яєць. Від нестачі тваринного білка розпухли ноги. Тоді почали вводити штучний – альбумін. Розробили для мене дієту. Мала їсти варені ананаси. Гарячі мені не смакували, охолоджувала їх у холодильнику.
Щоб добре працювали легені, вдихала повітря через спеціальний апарат. Спочатку виконувала елементарні вправи – згинала кисті рук і ноги, пробувала сідати. На 10-й день після трансплантації почала ходити по сходах. Хоч було боляче, зранку долала 20 сходинок, а ввечері – 40.
"No pain – no game" (дослівно – без болю немає гри. – Країна) – постійно повторював анестезіолог. Це означало, що мала терпіти. П'ять-шість разів на день міняли катетери. Ставили їх між пальці, бо вже не було іншого місця на руках.
На 16-й день мене з мамою переселили у квартиру. Щодня туди навідувався мій координатор Ренаб. Він добре володів російською – вчився у РФ, мав звідти дружину. Щоранку приводила себе в порядок. Щоб гарно виглядати, малювала стрілки гелевою чорною ручкою, бо всю косметику з собою не везла.
Донор Раві приснився на третій день після трансплантації. Бачила нас обох ніби у віддзеркаленні. Він був юний. Розглядав мене з цікавістю. Це було до того, як познайомилася з ріднею Раві. Коли показали його фотографію, розплакалася. Це був хлопець, якого бачила уві сні.
Раві мав чотири сестри і п'ятеро братів. Вони знайшли мене через Facebook. Переписувалася з ними. Кликали в гості. Один із братів хотів би приїхати в Україну. Домовилися: приїде той, хто перший назбирає гроші на квиток.
Після операції в Індії у грудях з'явився свищ – невеликий отвір, через який стікала кров. Там не запідозрили поганого. Наклали пов'язку, щоб я могла долетіти додому. Українські лікарі після обстеження виявили інфекцію, через яку навіть люди зі здоровим серцем не виживають. Навколо органа було шість великих гнійних мішків. Наступного дня мені зробили третю операцію. Після неї біль у грудній клітці не вщухав майже рік. Боліли навіть кістки. Тепер болю панічно боюся.
На момент виписки важила 45 кілограмів – майже 10 втратила. Мені заборонили вживати солену і консервовану їжу. За день дозволили випивати півлітра води – із супом та напоями. Чоловік мене не жалів, а змушував ходити і їсти. Казав: "Якщо даватимеш собі поблажки, краще не стане". Кілька разів погрожувала йому розлученням.
Знайшла у Києві єдиний індійський храм – Міжнародного товариства свідомості Крішни. Попросила монахів помолитися за Раві – священики православної церкви не можуть молитися за людину іншої віри. Почала пізнавати індійську культуру.
Після операції більше не бажаю перепрацьовувати на роботі, вбивати здоров'я заради грошей. Тепер для мене головне і найсвятіше – рідні. Хочу з ними набутися, наобніматися, націлуватися. Іноді навіть просто помовчати.
Умерти не страшно. Страшно бути тим, хто чекає на донорський орган.
Невідомо, коли моє нове серце скаже "прощай". Можу прожити як п'ять років, так і 45. Чотири препарати буду приймати все життя. В Україні їх не виробляють. Завозять із країн, у яких дозволена трансплантація. Хворим видають за рецептом, за державною програмою. Група з інвалідності дає лише життєво необхідні ліки, які безкоштовно отримую в аптеці. Не можу влаштуватись на роботу, бо тоді заберуть її. Один із десятка моїх препаратів коштує 26 тисяч гривень. Двічі на тиждень купую інсулін – по 270 і 370 гривень.
Мрію мати собаку – джек-рассел-тер'єра. Та до повної реабілітації домашніх тварин заводити не можу. Навіть рибок. Бо від корму на руках лишаються непомітні частинки. А мені дуже важливо дотримуватись гігієни. У перший рік після операції не можна було відвідувати громадські туалети. Вдома все мало бути вимите з хлоркою. У мене були окрема каструля, тарілка, ложка, виделка – все кип'ятила і вимивала спеціальними розчинами, аби нічим не заразитися. Постійно ходила в масці.
Півтора року мала спати лише на спині. Звикала кілька місяців. Не бажано бути на сонці, бо є ризик захворіти на рак через препарати, які приймаю. Влітку без сонцезахисного крему на вулицю не виходжу.
Не можна їсти грейпфрут, але я його і раніше не дуже любила. Єдине, за чим шкодую, – киш-миш. Протипоказаний, бо дуже піднімає рівень цукру.
Раніше будь-які фізичні навантаження були протипоказані. Зараз можна займатися йогою, виконувати фізичні вправи, але без навантажень на серце. Вже можу стояти в планці.
До пересадки серця ставлюся так: мені замінили мотор, як у машині. Я стала потужнішою, круто звучу і добре їжджу. 10 квітня мені буде два роки.
Хочу стати мамою, попри заборону лікарів. Завагітніти непросто, бо приймаю багато препаратів, які цьому шкодять. Влітку в Україну приїздив трансплантолог із Ченаю Комаракши Балакришнана. Ходила на консультацію. Сказав: "Немає гарантій, що друга вагітність не зашкодить так само, як перша".
4 
35413
Коментарі