"Забирали гроші в бариг. Ширку виливали – наркомани повзали по підлозі та злизували її"

Після бою наливають по сто грамів коньяку

Коли батько отримав квартиру, родич-міліціонер попросив там прописати дочку. Тато відмовив. Коли проводжав гостей на електричку, там його штовхнули під поїзд. Розказували, що нібито був п'яний. А він того дня й не пригубив, бо збирався з друзями на полювання. Бабуся вважала, що його вбили. Коли той родич осліп, казала: "Це покарання".

Після батькової смерті мене під опіку взяв Роман Мелік. Він був із бандитської братви, але відійшов від справ. Пояснював, що таке людське й воровське, про життя за поняттями: треба красти в того, хто від цього не збідніє. Казав: "Нема чого лізти в кишеню до роботяги. Легше вкрасти в тих, хто нечесно нажився. Вони мовчать, у поліцію не заявляють".

У спортзал прийшов 14-річним. Бойове самбо, бокс, волейбол, баскетбол – спробував усе. Займався на перших безкоштовних заняттях, бо платити за навчання не було чим. Якось на боксі мені добряче набили "кабіну". Вийшов на вулицю, знайшов палицю і став чекати кривдника. Через півтори години посигналила машина – у ній сидів хлопець, який мене побив: "Малий, іди сюди". Вибачився.

 

Помічав, що в товаришів з його компанії постійно є гроші. Вони їздили кудись, мали справи. Почали брати й мене. Забирали гроші в бариг, які торгували наркотиками. У багатьох хлопців від цього померли родичі. У притоні ширку виливали – наркомани повзали по підлозі та злизували її.

Хлопців хотіла затримати міліція, але схопили тільки мене. Я нікого не здав.

Змінив три школи. З першої вигнали в шостому класі. Сидів за партою з дівчиною Алісою. Новий хлопець сів на моє місце й не хотів пересідати. Ударив його металевою підставкою для підручників, розсік голову.

У другій школі вчителька за погану поведінку дала запотиличника. Після уроку кажу: "Не можна було так робити". Цвяхом пробив їй руку. Вигнали, дали погану характеристику, довго нікуди не брали.

Коли переїхали до Придніпровська (у 1956–1977 роках місто енергетиків при Придніпровській тепловій електростанції, з 1978-го житловий масив Дніпра. – Країна), пішов у школу для важких дітей. Після першого уроку всі хлопці сиділи за будівлею й нюхали клей. Найбільша радість для них була, коли назбирали сотню тюбиків, щоб відсвяткувати Новий рік. Спробував раз нюхнути – у вухах затріщало, почалися галюцинації. Злякався.

Старші хлопці возили по притонах, показували наркоманів. Один був без ноги, бо коловся туди, почалася гангрена. Наркотик "крокодил" з'їдає мозочок – і порушується координація рухів. Знав двох таких. Через півроку один міг ходити лише вперед, а другий не міг повертати. Коли брат підсів на наркотики, змінювався на очах. Став агресивний, почав чути голоси. Позаклеював у квартирі всі вимикачі – здавалося, що через них за ним стежать. Коли дійшов до краю, сам ліг у реабілітаційний центр. Тепер іти звідти не хоче. Прийняв хрещення, грає на музичних інструментах.

Ішов уночі напідпитку й розбив пляшку вина. Хлопець, який проходив повз із дівчиною, накинувся на мене з матюками. Я вдарив його. Дівчина почала гамселити мене пакунком. Дав їй запотиличника – це єдиний раз, коли підняв руку на жінку. Забрав пакунок і пішов. За кілька годин під під'їздом на мене чекала міліція. Сестра на побаченні казала, що мене можуть звільнити за 20 тисяч гривень. Відмовився. Мав через це пройти, щоб не почуватися безкарним.

Потрапив у в'язницю для малолітніх. Сиділи нормально. Був міжкамерний зв'язок, цигарки передавали на мотузках або через туалет. Хліб різали нитками, бо ножів не давали. Витягували їх з одягу і скручували, виходили, як струна.

У камері щонеділі варили відро чифіру. На нього збиралася вся казарма – 78 чоловік. Раз на місяць розігрували катран – гроші на общак. Грали в карти, нарди чи змагалися – хто далі плюне. Призами були ікони, рамки. Якось мій хлібник – людина, з якою найближче спілкуєшся, – вирішив пропустити катран, бо не мав грошей. Один жиган (злодій. – Країна) луганський став нав'язувати йому гру. Погодився, щоб відчепилися. Але так і не зміг віддати ті 100 гривень. Жиган спитав: "Так чого підписувався?" Я сказав: "Ви йому нав'язали". Розмову зам'яли. Але після чаювання мене покликали до братви: "Чого привселюдно його захищаєш?" Довів, що вони не праві.

Мене кидали у прес-хату. Там засуджених б'ють, щоб узяли на себе висяки. Відбили всю ліву частину тіла – нирку, сітківку ока. Якось пристебнули наручниками й лупили метровою киянкою. Опер казав: "Бери на себе дві дєлюги". Штрикали електрошокером, відливали водою – і знову. Це практикується досі.

Я був малолітнім, моїм громадським захисником була сестра. Могла прийти в будь-який час. Якось прийшла, коли наді мною "працювали". Був закривавлений від побоїв. Опер змінився на лиці: "Давай домовлятися". "Скільки тут сидітиму, ви мене не чіпатимете. І дві пачки цигарок на день". Коли повернувся в камеру, на столі лежали сигарети.

Уперше голосував на президентських виборах у Дніпровському СІЗО. Тоді балотувався Віктор Янукович. На кожного зека виділяв пачку чаю і три пачки цигарок. Це були найгірші чай і курево.

Вийшов із тюрми переконаний, що ніколи туди не повернуся. Братва дала гроші "на підтримку штанів". Одразу подався у військкомат. Довідки про звільнення не показував. Пройшов медкомісію, дивувались: усі косять, а я сам рвуся. Та, коли вже мали підписати документи про придатність, сказали: "Ти ж судимий".

Братва хотіла мене просувати далі. Але я наївся тієї "романтики". Іноді "доїв корів" – тих, хто продавав траву. У одного якось забрав 17 тисяч гривень. Менти приїхали: "Не чіпай, це наша людина". "Я цю корову доїв кілька років, доїтиму й далі", – відповів. Наступного разу забрав 23 тисячі. Мусора пригрозили, що закриють, мусив переховуватися. На ці гроші купував цигарки, чай і відправляв у табір. Бабусям, які просять милостиню, брав у магазинах ковбасу, молоко. На церкву давав гроші.

Із дівчиною розлучилися через зраду. Попросив друга заїхати до мене на квартиру по речі. Дзвонить: "Братан, вона домагається мене". "Дій за ситуацією", – кажу. Коли приїхав додому, в неї було червоне вухо. Друг пояснив: "Казав їй, що ти мій братан, а вона все лізла. Дав ляща". Місяць робив вигляд, що нічого не знаю. Зняв інтимне відео і пригрозив: "Ти будеш зіркою YouTube". Вона пожалілася високопоставленому родичу, за півтори години в нас була міліція – хотіли забрати флешку. Завдяки їй я досі на свободі.

2014 року в Дніпрі, біля кінотеатру "Салют", від Партії регіонів почали збирати людей. Платили по 500 гривень. Приходили тисячі. Готовим битися видавали по 100 доларів, маски, амуніцію.

У Києві на антимайдані отримував 750 гривень на добу. Жили в Маріїнському парку в наметах. Давали гречку й сосиски. На Майдан приходиш – чай на будь-який смак, кава, мед, ковбаси. Почав говорити з тими, хто стояв не за гроші. Перший раз були там три доби, вдруге – п'ять. За нами стежили смотрящі, ходили із сумками, набитими грошима, – п'ятихатками. Розраховувалися щодня з 18:00 до 20:00. Мусили пробиратися з Майдану через барикади, а не завжди вдавалося пролізти.

Подався додому перед тим, як почали стріляти. Бабуся просила заїхати до неї в Харків. Люди просто з Майдану йшли на війну. Кілька хлопців із моєї школи загинули.

На війну не брали через судимість. Хоч мав довідку, що її знято. У селі Старичі Яворівського району на Львівщині, куди відправили з військкомату, мене помітив один підполковник: "До нас підеш – у батальйон "Сармат"? – "А ви ходите на передок?"

30 грудня заступив у наряд на кухню – з п'ятої ранку до ночі. Важко. Заміну прислали аж 9 січня. Наряди змінюються щодоби, а мені влаштували перевірку. Усі думали, що я босяк. Командир штабу побився об заклад із підполковником, який узяв мене до себе, що не витримаю. Він програв пляшку коньяку. Підполковник зустрів радо: "Красава, я в тобі не помилився. Мінометником будеш?"

На навідника вчився чотири місяці. Снаряд важить 16 кілограмів, ударити може на 7 кілометрів. Коли вилітає – ніби повітрям штовхає. Мандраж такий, аж мурашки по тілу.

Мав один страх – ударити по своїх. У мене був 120-міліметровий міномет, працював у крайніх випадках – підключали під час сильного бою, щоб придушити вогонь ворога. Командир "Самурай" казав: "Не панікуй, підганяють – не ведись, дали координати – працюй". Попервах часто перекручував приціл, хотів швидше вистрелити. Після третього бою став спокійніший.

На війні відчував себе потрібним. Радів, коли виконував завдання. Але потім почав замислюватися: на тому боці теж чиїсь діти, батьки. Це гнітило дуже. Після бою бійцям наливали по 100 грамів коньяку. Бо адреналін зашкалює, до ранку заснути не можеш. Я не п'ю, тому курив траву.

Підгодовували місцевих. Нам виділяли 20 буханок хліба – половину віддавали людям. Потім командування заборонило, бо то – сєпари. Хоча бійця-розвідника врятували саме тамтешні.

Усі переймаються кар'єрою. Тому зраджують принципи, закривають очі й мовчать. Наш командир був боягузом, не знав, як вести бій. Але бійці боялися виступати. Щось скажеш – отримаєш догану. А комбриг за найменшу провину може позбавити премії. Зарплата бійця – ставка 600–1200 гривень і 7–8 тисяч премії.

Привіз із війни кішку Марусю. Знайшов її, коли розвозили продукти на позиції. Нікому не давалася, а до мене залізла на руки. Була худа, брудна, блохаста. Нагодував її тушонкою, купив нашийник, давав вітаміни. Коли підросла, спала в мене на грудях.

Місяць тому гуляв у Києві Хрещатиком. Побачив розгубленого чоловіка, який щось казав двом хлопцям у кросівках і спортивних штанях. Підійшов. Чоловік іноземець, спілкується через Google-перекладач. Ці двоє вкрали в нього телефон і крутили на гроші. Кажу: "Я був на війні, хворий на всю голову. Начищу морди, й мені за це нічого не буде. Віддайте телефон по-хорошому". Мовчки віддали. Іноземець виявися військовим з Норвегії, приїхав в Україну у відпустку.

×