Зв'язкова Української повстанської армії Надія Мормило шість років провела на засланні в Мордовії
У школі вчилася за Польщі – закінчила п'ять класів. Усе було польською мовою, один день тільки читали українською. Два дні – у четвер і суботу – була релігія. Ксьондз кликав поляків, нас – священик. Дуже любила вчитися, та після п'ятого класу на науку треба було їздити до Львова. Поїзди за Польщі були дуже дорогі. Батьки казали: "Досить із тебе, читати-писати вмієш". У селі була читальня. З дівчатами ходили туди – вправи робили, співали, танцювали. Українські традиції відроджували. На Святвечір домовлялися: ти робиш голубці, ти – кутю. На Великдень одне яйце ділили на всіх. До нас таємно приходив священик – його син теж був у партизанці.
Готувалися до вистави у селі. Просили диригента, аби українську пісню заспівати. Відмовився: "Мене арештують. Я піду звідти, а ви співайте. Усіх же не затримають". Пішов, ми заспівали. Одразу дійшло до сільради. Війт прибіг до мами: "Зосю, нашо ти пускаєш дочку до читальні? Зараз усіх арештують". Мама відповіла: "Арештують, два-три дні потримають і відпустять". За поляків то не звучало так страшно, як за совєтів. Поляк добріший, москаль – жорстокий.
Коли прийшли москалі, працювала на пошті телефоністкою. Не виходило добре, тому пішла до сільради секретарем. Під час операції Вісла (у 1944 році між урядами УРСР і Польщі було підписано "Угоду про взаємний обмін населенням у прикордонних районах". Це перше виселення українців з етнічних земель, що на той час належали Польщі. – Країна) як обліковець описувала майно.
Належала до організацій "Сокіл" та "Просвіта". Кумиром завжди вважала провідника Організації українських націоналістів Степана Бандеру. Особисто його не знала. Зв'язковою УПА стала 1944 року. Партизани згадали всіх "просвітянок", закликали до себе. Щось робила і думала: я ж це роблю для нього, у нас спільна справа. Бувало, з повідомленням обходила 10 сіл. Звідкись сили бралися. Між упівцями мала псевдо "Весела".
На подвір'ї стояла стара стайня. Упівці ховалися на стелі. Дивлюся: берегом ідуть совєтські гарнизонники. Хлопців попередила, аби не злазили. Сама вийшла їм назустріч. Один підійшов і просить: "Хозяйка, дай покушать". Нагодувала, поставила чекушку. Випили, з'їли. Йдуть попри стайню, кажуть: "Хазяйка така хороша". Упівців це насторожило, питають: "Що ти там їм догоджала?" Кажу: "Якби вас тут не було, то я би їх не приймала".
1947 року мене вперше затримали – відпустили, 1948-го – теж відпустили. На свято Анни 22 грудня 1949 року був третій арешт. Прийшли вночі додому. Ще не спала, чекала, бо мали прийти партизани. Застукали. У вікно не заглядала, відчинила. Їх було багато – все подвір'я окружили. До хати зайшли четверо чи п'ятеро. Наказали вбиратися. До мами кажу: "Треба взяти теплу куртку, бо хтозна, як воно буде". Один із них засміявся: "Зимно тобі точно не буде, а гаряче". До сіней вивели, зав'язали очі й рот. Бог так дав, що двоє мене випадково впустили. Я вирвалася, втекла на подвір'я. Кричу, а в хаті гарнизонник маму й тата надвір не випускає. Почув крик, вискочив на вулицю, мама – через вікно. Побігла селом: "Люди, спасайте нас!" Мене наздогнали, почали бити. Від синців була чорна. Батьків просила: "Йдіть до хати, бо ще ви дістанете".
У тюрмі на Лонцького у Львові пробула три місяці. Там усі сиділи за політичні злочини. О шостій був підйом. Мене тільки привели, думала, що приляжу. Жінки обступили. Тюремщик прийшов: "Подйом!", до мене: "Вставай, курица мокрая". У камері мали постійно стояти, не дозволяли сісти. Уночі лягали "ялинкою" – головами до чужих ніг. По тілах лазили пацюки.
Слідчий на допиті поставив на табуретку, обернув до стіни і стріляв по мені. Я перехрестилася, кажу: "Господи, допоможи". Три рази вистрелив у стіну. Тоді ближче підійшов, з-під ніг шарпнув табуретку. Думав, що упаду. Я була молода, скочила на ноги. Почав матюкатися. Дуже бив. Усюди: по голові, руках, ногах. Приставляв до скроні пістолет, ніби розстрілює. Годували, як худобу. Немитого сирого червоного буряка, капусти насікли – мусили їсти. Посилки заборонили передавати. Все було надто жорстоко, бо в той час убили Ярослава Галана (письменник-комуніст. – Країна). Підозрювали, що то справа рук бандерівців.
Коли катували, питали про криївку, хлопців. Казала, що не знаю — і всьо. Були моменти, що здавалося – не витримаю. Лежала без тями, а вони ще били. Після одного такого побою в камеру зайшов хлопець з Ямполя, сусіднього села. Побачив, що я лежу вся у крові. Удома зразу партизанам вповів. Вони думали, що я вже не жива.
До арешту на шиї чиряк зробився. Лікар витягнув вершок. Казав 23 грудня прийти повторно. 22-го мене арештували. Слідчий якраз вдарив у те місце. Впала, зомліла. Довго відливав, не приходила до себе. Викликав лікаря, щось укололи. Лікар тоді сварився зі слідчим: "Хочеш бити – бий, куди бачиш. Але голова і шия – не твої. Як їй щось станеться – ти будеш відповідати".
У маленькій холодній камері завдовжки 4 метри сиділи 22 жінки – усі побиті. Були святкові дні, коли не били, просто питали. Одна співкамерниця повернулася з провокації. Ввечері ми повклякали молитися. Вона лягла спати, коцом накрилася. Дивимося: чого вона так сі рухає? Ми – до неї, а вона вже посиніла. На стіні була труба. Вона мала при собі пасок. Зав'язала на трубу – хотіла задушитися. Врятували. Питаємося, що сталося. Зізналася: "На провокації пару людей видала. Не можу пережити того".
У тюрму привезли 82-річну дружину священика. Як "ворога народу" засудили на 25 років. Німців затримували просто так. Одна німкеня розповідала: "Йду по вулиці, над'їхала машина, мене підхопила. Кинули, привезли сюди, родичі поняття не мають, де я ділася". Бувало, що люди потрапляли до тюрми, а рідні за ними панахиди відправляли. Листів не дозволяли писати.
Із рибної кісточки робили голку, на ширшій частині – вушко. Брали якийсь кусок тканини, вишивали салфетки. Нитки з одягу пороли. Вишивки ховали в стіни. Як під час обшуку знаходили, то карали, били.
З тюрми на Лонцького повантажили в товарні поїзди. Людей багато, задуха. Мала при собі кусок риби. З'їла, вона мені зашкодила. В дорозі гарячку дістала. Не хотіла йти до лікарки, бо зняли б із вагона, перекинули на другий етап. Хотіла зі своїми співкамерниками їхати. Мовчки мучилась. Мачала хустину в холодній воді, до голови прикладала. Застудилася. Голова, вуха, очі – все як задубіло. Стан був важкий, самі охоронці перелякалися. По приїзді в Мордовію одразу відправили до лікарні. Медиком працювала арештована полька. Просила в неї: "Дайте якогось лікарства, най умру. Дурію від болю, не витримую". Вона подивилася співчутливо, каже: "Одужаєш. Ще й пахати будеш, як віл".
У Мордовії пробула шість років сім місяців і один день. Працювала на швейній фабриці, шила бушлати. Головку капусти розрізали на двох. Це був сніданок. Засуджених було десь дві тисячі. Серед нас – лікарі, вчителі, прокурори. Жили в бараках, по 200 осіб. Приміщення розділене трьома перегородками. Спали на подвійних вузьких нарах.
У засланні були українці, німці, поляки, литовці, латиші. Багато було росіян. Одна москвичка, зовсім молоденька, сиділа, бо погуляла з англійцем. Їй дали 10 років. Її тато служив капітаном міліції, відрікся від неї. Правда, як Сталін помер, став із Москви щомісяця приїжджати на побачення. В іншої росіянки питаю: "Я сиджу, бо боролася за свою державу. А ти чого?" Розказала, що була в партизанці. Послали її на розвідку в села. Попала до війта, попросила їсти. Його жінка нагодувала. До хати німці зайшли. Арештували, відправили в табір. Росіяни засудили її на 10 років. Звинувачували, що здалася німакам, а мала застрелитися.
Коли Сталін помер, росіяни з 25-річним строком ревіли за ним, як корови. Правда, я теж не тішилась. Не знали, хто прийде на його місце. Міг бути хтось ще гірший. За Хрущова почали краще їсти давати. Навіть кіно українське показували: "Богдан Хмельницький", "Тарас Шевченко".
1953-го дозволили побачення. Мама з донькою приїхали, Ірині тоді вже було 13 років. Попали на п'ятницю – начальників не було, то їм дозволили довше побути. Іра казала, що у школі відмовилася записатися до комсомолу. Піонервожатий тиснув на неї. Але повезло, що одна мудра вчителька вожатому сказала: "Чого хоч у бідної дитини? Вона без мами росте". Розуміли, що сиджу за політичні злочини. Я була не одна така, хто з дитиною розстався.
Після смерті Сталіна подала апеляцію, домоглася реабілітації. Як випускали додому, продуктів дали на дорогу. Слідчий наостанок до себе покликав. Розпитував про чоловіка із сусіднього села. Думав, напевно, що на радощах здам. Знала, що він – повстанець. Кажу: "Знайома з таким. В одному хорі співали, до одної церкви ходили. Була людина чесна, мудра". Його моя відповідь не задовольнила. Потім почула, що цього чоловіка довго шукали.
Із партизанів, у яких була зв'язковою, лише один вижив. У нашого упівця двоюрідна сестра-зв'язкова виявилася сексоткою (донощиця. – Країна). Коли ті в пшеничному полі сиділи, принесла їм вареників і компоту. Попросили її скуштувати. Вареники з'їла, потім їли хлопці. За компот забули сказати, аби спробувала. Насипала туди заспокійливого. Партизани напилися й позасинали. На них москалі й вийшли. Схопили, завезли на Лонцького. В криївці забили трьох.
Як звільнили, довго вдома не прописували. Не дозволяли йти на роботу до Львова. У колгосп на тік влаштувалася. Мужчин не було, за вантажників брали сильних жінок. На своїх горбах тонни перетягували. Одна жінка від свого чоловіка листа отримала. Питав: "Що ти робиш, моя мила?" Вона відповіла: "Я – не мила, я – кобила. Всьо в колгоспі поробила".
З агентом радянського КДБ Богданом Сташинським, убивцею Степана Бандери, жили по сусідству. Він був звичайним сільським хлопцем. Високий, стрункий, з чорними кучерами. На вісім років від мене молодший. Політикою не займався. Його старша сестра Марія була зв'язковою УПА. З нею листівки розносили, партизанів переводили. Молодша сестра Ірина вчителювала. Не ходила в криївку, але була в курсі наших справ. Їх вуйка Петра Сташинського 1939 року замордували у Замарстинівській тюрмі. Дідо теж був патріот. Під час польської "пацифікації" (репресивна акція, проведена польською владою восени 1930 року із застосуванням поліції та армії проти українського населення Галичини. – Країна) повісив на причіпку хати годинник з синьо-жовтими стрічками.
Богдан учився в педінституті. 1950 року з науки їхав у поїзді додому без квитка. Його злапав капітан Ситніковський, головний "тайняк" на залізничному вокзалі. Казав: "Або працюєш з нами, або родину вивозимо, а тебе арештовуємо". Погодився. Удома все розповів сестрі Марійці. Вона порадила: "Краще йди в партизани". Запитала у провідника, чи приймуть. Вліз у партизанку на вісім місяців, все вивідав. Дізнався, де Бандера живе. Йому довіряли – через сестру. Вона ж чесно служила. Богдан утік, усе розповів москалям.
Коли повернулася додому із заслання, Марія Сташинська місяць зі мною не говорила. Бачила – відверталася. Якось у неділю я не втрималася. На виході з церкви підійшла до неї і кажу: "Гніваєшся, Марусю, що тебе із собою до Сибіру не потягнула?" Вона розплакалася: "Ліпше було б, якби потягнула. Тоді я не послала би свого Богдана до партизанів. Він не наробив би стільки біди".
У жовтні 1959 року йду з церкви, кажуть: "Ви чули, що Богдан Сташинський натворив? Степана Бандеру убив". Він добрався до Мюнхена. Пострілом спеціального шприца з отрутою забрав життя в Бандери. Родичі від Богдана відреклися. Його нагородили орденом Червоного прапора. Одружився з німкенею. На Заході американській розвідці зізнався у вбивстві Ребета (один із лідерів ОУН Лев Ребет. – Країна) і Бандери. Отримав вісім років тюрми, достроково вийшов. Читала, що зробив пластичну операцію, залишився в Америці.
2 
1
Коментарі