Андрій ЧАБАН п'ять років відсидів у радянських таборах
Спершу відправили відбувати покарання у Мордовію. Звідти – на Печору (місто в Республіці Комі. – Країна). Коли нас построїли, вийшов майор. Сказав: "Советская власть там – за Печорой. А здесь я вам – царь и Бог". Це означало, що тікати немає сенсу. Потім спитав, чи є серед нас топографи. Всі мовчали. Зголосився я, бо цікавився топографією. Доручили виконувати досить простеньку роботу. Затримався там недовго – доки не прийшли справжні топографи. Мене знову перевели в табір. Від Печори просувалися далі в тундру – прокладали залізницю.
Останні місяці відбував покарання на Обській губі в Ямало-Ненецькому окрузі. Світило північне сяйво, були 60-градусні морози. Виходиш надвір і не можеш дихати – дух перехоплює. Багато людей пропадало. Було таке, що бригада пішла на роботу. Їх застала пурга, засипало снігом. Там і лишилися. І конвой – разом із ними.
У таборі збирав докупи повстанців і націоналістів. Коли служив в армії, у штрафбат потрапляли колишні ув'язнені. Розповідали про звичаї і боротьбу в таборах. Казали: "Спуску давати не можна. Як зачеплять – треба відповідати. Більше не чіпатимуть". Так воно й було. Ми трималися один за одного. Як переходив у другий табір, там теж збирав людей. Приймали і литовців. Охорона до них чіплялася, бо теж були повстанцями. Ще було двоє угорців. Російської не знали, то був їм за перекладача. Спілкувалися німецькою.
У таборах поміж росіян зустрічав дуже мало порядних. Не розуміють, що інші люди можуть мати власну думку.
Дуже дорогий перстень проніс через усі тюрми й табори. Якось прийшов до нас начальник санітарного управління таборами. Говорив з українським акцентом. Спитав: "Ви з України?" Відповів, що жив у Києві. "А я – під Києвом". Мовив до нього: "Я, напевно, звідси не виберуся через ці морози. Візьміть собі на пам'ять мій перстень". За якийсь час викликали: "Підете в аптекобазу. Вас оформили туди сторожем".
В аптекобазі серед арештантів був професор-фармацевт. Таблеток тоді не було, а все – порошки у папірці. Показував мені, як їх зважувати-розважувати треба. А поруч розташований медпункт. Ходив туди, помагав лікарю призначення видавати. Потім він мене навчив, як плеврит прослухати, як запалення легень відрізнити від грипу. Дізнався, на що вказують болі в животі, кольки.
Кільком людям робив операцію. Якось чоловік відморозив палець. Відрізав його по фалангу. А другому два – ще вище. Одного разу прийшов пацієнт із флюсом – наривом. Уже температура до 40 градусів піднялася. Говорю начальнику надзорслужби: "Треба рятувати, бо помре". Він: "Хай умирає". Сказав, що спробував би його врятувати, але анатомії не знаю. Він мені: "Режь!" Розрахував, де краще робити надріз, щоб артерію не зачепити. З рани багато гною витекло. Обробив її акріфлавіном (фарбувальна речовина, використовують при виготовленні антисептичних препаратів для шкіри, а також для дезінфекції ран. – Країна). Чоловік вижив.
Яшу з Почаєва – здорового дядька з Організації українських націоналістів – узяв до себе санітаром. Серед арештантів була купа блатних. Приходили і качали права – дай довідку, що він хворий. І раз один такий бандюга приходить: "Лєпіла (так називали лікарів), давай больнічку!". Питаю: "А шо таке?" – "Да от, у боку болить". Попросив роздягнутися. А він відкриває полу і показує на сокиру. Сказав "січас" і погукав Яшу. Той узяв його за чучерепки й через балкончик викинув у сніг.
Із тим бандюком зустрівся у містечку Лабитнангі – за якийсь час перевели працювати в їхню лікарню. Він узяв із собою ще двох. Загребли мене і потягли в барак. Глумилися, лаялися, ображали. Зробили петлю, прив'язали її за бантину. Висадили мене на верхні нари, петлю на шию накинули – хотіли повісити. Раптом двері відчинилися, і в барак забігли охоронці. Їх на допомогу покликали медсестри.
Якийсь час жив у лікарні – поселили в маленькій комірчині. Мав сокиру, щоб дрова рубати. Зробив собі ножа. Дивлюсь, ті знову йдуть до мене втрьох. Вискочив до медсестри: "Швидше на вахту біжіть. Ідуть мене вбивати". Вона побігла через другі двері. А я сів на кушетці і ніж скраю під ногою поклав. Двері прочинилися. Один тримав у руках ніж, що ним хліб різать, другий – гострі скоби. Третій став на вході. Коли один із нападників був на відстані витягнутої руки, вдарив його ножем і лопатками притис до стіни. Другий кинувся тікати. Влучив ножем йому в спину. Коли він корчився, перший уже мертвий був. Прибігла охорона. Мене до стіни приставили, а з мене кров тече – перший нападник устиг порізати.
Судили не за вбивство, а за незаконне зберігання холодної зброї. Направили у штрафний табір. Був там півтора місяця. Випустили, бо, видно, хтось поклопотав за мене. Викликали назад у табір. Потім направили в пересильний пункт. Звідти звільнили – 1950 року.
5 
1
Коментарі