Ексклюзиви
Середа, 07 листопада 2018 15:25

Вінграновський каже: "Давай закладемося, що я в тебе в "дурака" виграю десять разів підряд"

Іван Лучук пише Енциклопедію світової літератури

У домі, де виріс, була письменницька атмосфера. Це "спілчанський" будинок на нинішній вулиці Кубійовича. Тато 1960-го дістав тут двокімнатну "кавалєрку". Бо каваліром був, неодруженим. А коли в них із мамою народилися ми з братом, нам дали 4-кімнатну квартиру в тому ж будинку, поверхом нижче. У ній я і живу.

Квартири на ключ не закривалися, під'їзд – теж. Всі одні до одних ходили в гості. Відчувалася цеховість. У нашу 28-му школу з цілого Львова з'їжджалися діти письменників, художників, музикантів, така "сметанка". Вчитель фізкультури на прізвисько КГБ – Костянтин Григорович Білинський, коли злився, кричав: "Ви, інтелігенція зафайдана!" Зафайдана – себто вкаляна.

На вулиці в мене була клікуха – Письменник. Навіть російськомовні вимовляли саме так. Я вже вчився в університеті, заходжу з друзями в гастроном, а там – Длінний, ще з дворових. Каже: "Пысьменнык, адалжи рваный".

  Іван ЛУЧУК, 53 роки, письменник, паліндромоніст. Народився 24 лютого 1965-го у Львові в сім’ї письменників Володимира Лучука й Оксани Сенатович. Виріс і живе у львівському районі Снопків. Має понад 50 псевдонімів і криптонімів – Іван Снопківський, Граф на Снопкові та інші. Закінчив школу з поглибленим вивченням німецької мови й музичною спеціалізацією. Потім – слов’янське відділення філологічного факультету Львівського університету імені Івана Франка та аспірантуру московського Інституту слов’янознавства і балканістики. Викладав українську літературу у професійно-технічних училищах №29 та №39 у Львові. Cпівпрацював із низкою тамтешніх газет. Зокрема, ”Ратушею”, ”Поступом”, ”Львівською газетою”, ”Новим поглядом”. Один із засновників літературного угруповання ”Лугосад”. Автор понад десятка поетичних збірок. Видав кілька літературознавчих книг, роман ”Уліссея”, збірки есеїв. Укладач антологій. А також одного з неофіційних варіантів української латинки, який використовує зокрема часопис ”Ї”. Працює в Інституті Івана Франка НАН України. Доктор філологічних наук. Вивчав 12 мов, серед яких фарсі, ідиш, латина. Любить фразу письменника та перекладача Агатангела Кримського: ”Я на шляху пізнання української мови”. Розлучений. Має шістьох дітей – Оксану-Марту , Олену-Софію , Зенона-Романа , Олесю-Анну, Лук’яна-Ярослава, Орисю-Соломію. Любить для них готувати борщі, зупи, налисники, пельмені. Щоденно проходить містом до 10 кілометрів. Понад рік не вживає алкоголю
Іван ЛУЧУК, 53 роки, письменник, паліндромоніст. Народився 24 лютого 1965-го у Львові в сім’ї письменників Володимира Лучука й Оксани Сенатович. Виріс і живе у львівському районі Снопків. Має понад 50 псевдонімів і криптонімів – Іван Снопківський, Граф на Снопкові та інші. Закінчив школу з поглибленим вивченням німецької мови й музичною спеціалізацією. Потім – слов’янське відділення філологічного факультету Львівського університету імені Івана Франка та аспірантуру московського Інституту слов’янознавства і балканістики. Викладав українську літературу у професійно-технічних училищах №29 та №39 у Львові. Cпівпрацював із низкою тамтешніх газет. Зокрема, ”Ратушею”, ”Поступом”, ”Львівською газетою”, ”Новим поглядом”. Один із засновників літературного угруповання ”Лугосад”. Автор понад десятка поетичних збірок. Видав кілька літературознавчих книг, роман ”Уліссея”, збірки есеїв. Укладач антологій. А також одного з неофіційних варіантів української латинки, який використовує зокрема часопис ”Ї”. Працює в Інституті Івана Франка НАН України. Доктор філологічних наук. Вивчав 12 мов, серед яких фарсі, ідиш, латина. Любить фразу письменника та перекладача Агатангела Кримського: ”Я на шляху пізнання української мови”. Розлучений. Має шістьох дітей – Оксану-Марту , Олену-Софію , Зенона-Романа , Олесю-Анну, Лук’яна-Ярослава, Орисю-Соломію. Любить для них готувати борщі, зупи, налисники, пельмені. Щоденно проходить містом до 10 кілометрів. Понад рік не вживає алкоголю

Через стіну жив поет Микола Петренко. Через поверх над нами, на п'ятому, – Григорій Тютюнник. Правда, тільки вселився – і помер. Потім там жив літератор Васілій Ґлотов, що з нього Васілія Тьоркіна малювали до поеми Твардовського. Яків Стецюк, Роман Іваничук, Зоня Бобинська – невістка поета Василя Бобинського.

Гості заходили весь час. Тато каже мені: "О! Пісню "Рученьки-ніженьки" знаєш, хто написав? Ото Микола Сом!" Пам'ятаю, сидять у дитячій кімнаті татові колеги, випивають. А прізвища в них – Кава і Зима.

Григір Тютюнник до нас приїздив, іноді ночував. Якось мій брат одягає штурмівку. Каже: "Що це в мене за рагульський гребінець у кишені?" А наступного дня приходить Григір: "У мене в куртці лежали документи". У них, виявляється, були однакові зелені штурмівки. Випадково обмінялися.

Олександра Білинкевич, тета Леся, була однією з найближчих маминих приятельок. Була заміжня за Яремою Полотнюком – сином Ірини Вільде. Ми весь час ходили до них на Новий рік. Потім тета Леся вийшла заміж за Миколу Вінграновського і переїхала до Києва. Я бував у них, на Чкалова, 52 (нині вулиця Гончара. – Країна). Вінграновський якось каже: "Івасю, давай закладемося, що я в тебе в "дурака" виграю десять разів підряд". А я в карти добре грав. Сідаємо. Один раз – виграє. Три, п'ять, десять! Кажу: "Дядьку Миколо, а як це?" А він: "А я всі карти пам'ятаю". Справді, пам'ятав. Не краплені ж вони були?

Класу до дев'ятого не було дня, щоб я не бився. Якось на дискотеці переламав собі руку, а одному кадрові – носа. В дитинстві найбільше вовтузилися зі старшим братом, як тільки залишалися самі вдома. Потім ложки холодні прикладаємо перед дзеркалом, бо вже батьки мають прийти. У восьмому класі Тарас грав у шахи на кандидата у майстри спорту, а я – на вулиці постійно. Іде Тарас у беретику – "кантора" розступається: "Це Ванін брат!" Його ніхто пальцем ніколи не зачепив. А в мене й зараз зуб передній пощерблений. Напишу про це роман "Кантора", маю заготовки.

У старших класах прокинувся потяг до книжок. Я й до того любив, а то почалася якась патологія. Читав як дурний усе підряд. І це на десятиліття. У 16 уже мав окуляри. Зараз у мене шість діоптрій. Щоправда, був спортивним. До 33 років бігав підтюпцем, як мама навчила. Дощ, сніг – біжу. Синам своїм показую: ось на цій гілці я підтягувався в молодості.

У восьмому-дев'ятому класі видав до десятка рукописних поетичних збірок, вони й зараз у мене є. "Думи" про вчителів, мільйон епіграм. Якось Тарас попросив на 8 Березня написати епіграми про дівчат їхнього класу. А я їх усіх знав. Помістили в стінгазету. То зі мною до кінця школи з тих кобіт ніхто не розмовляв. І тепер згадують – сміючись, правда.

В університеті познайомився з Ромком Садловським і Назаром Гончаром. Я тоді ходив на літературну студію "Франкова кузня" і їх хотів туди затягнути. Вони прийшли, подивилися: ні, комсомольщина. Спало на думку створити щось альтернативне. Так виник "Лугосад", перший тодішній неофіційний літгурт в Україні. Ми проводили акції, ходили в Клуб творчої молоді, виступали в Будинку вчителя, випускали альманахи. Я їх набирав на друкарській машинці "Еріка", моїй однолітці. Тато 1965-го їздив до Москви в Союз пісатєлєй – черга була на "гедеерівську" машинку. Я її лише 2007-го змінив на комп'ютер. Пообіцяв віддати до Музею літератури в Києві.

Улітку 1986 року з Ромком і Назаром вийшли зі спецфонду університетської бібліотеки на перекур. І раптом – ідея: давайте пострижемося наголо. В перукарні нас облисили за 7 копійок. Вернулися, куримо. Виходить якийсь однорукий кагебіст, заступник директора бібліо­теки. Чік-чік, запас нас і – побіг. А поруч – відділення міліції. Ми ще не докурили, коли "воронок" – підлітають, крутять нам руки. "Банда брітаголових!" А тоді щось таке було у пресі – чи про люберів, чи ще щось. Ну, розібралися, випустили.

Батьки сприймали мою творчість по-різному. Мама казала, мовляв, рано такі вірші пишу. Тато – трохи скептичніше. У 1990-х я вів "Парнасленд" – журнал у газеті "Ратуша". Опублікував там вінок ультраеротичних сонетів. Приношу додому, батьки взяли по примірнику, прочитали. Мама вийшла й каже: "Т-татів с-синок!" Батько виходить, сльози в очах: "Все, Івасю, я можу більше не писати! Ти написав за мене".

Донька Оксана, найстарша, на другому курсі Львівської академії мистецтв. На 9 років я видав її книжку "Борщ віршів". Чому борщ? Вона каже: бо там різні. Зробив 10 примірників у салатовій обкладинці, 10 – у рожевій. Хлопчачі й дівчачі. Жартома назвали це "Видавництво ЛОМ" – "Лучук Оксана-Марта", або "Львів – особливе місто". На принтері роздрукував, скріпки поставив. Потім у неї були вірші англійською. Зараз пише матеріали з мистецтвознавства, п'єси, сценарії. Грає в театрі "Мета", ходить у студію КіТ – "Кіно і театр" – на Погулянці.

Понад 10 років пишу шеститомну Енциклопедію світової літератури, а ще – "Лексикон слов'янських літераторів". На верстаті – кілька романів, п'єс. Торік вийшла книжка "Пригоди Курдодима та Цурумпала". В принципі, маючи стільки дітей, я мав би більше для них робити. Вірші складаю. Навесні на збірку написав, репові такі, сюжетні, довжелезні. Єдиний вірш про війну мені приснився. Самому його страшно читати.

Зараз ви читаєте новину «Вінграновський каже: "Давай закладемося, що я в тебе в "дурака" виграю десять разів підряд"». Вас також можуть зацікавити свіжі новини України та світу на Gazeta.ua

Коментарі

Залишати коментарі можуть лише авторизовані користувачі

Голосів: 1662
Голосування Чому я не голосуватиму за Юлію Тимошенко на президентських виборах у 2019 році?
  • Вона вже була у владі і показала всі свої можливості
  • Країні треба президент іншої якості
  • На жодних виборах не голосував ні за неї, ні за партію "Батьківщина"
  • Ще не визначився з кандидатом
  • Голосуватиму за Тимошенко
Переглянути
Погода