Іван Лучук пише Енциклопедію світової літератури
У домі, де виріс, була письменницька атмосфера. Це "спілчанський" будинок на нинішній вулиці Кубійовича. Тато 1960-го дістав тут двокімнатну "кавалєрку". Бо каваліром був, неодруженим. А коли в них із мамою народилися ми з братом, нам дали 4-кімнатну квартиру в тому ж будинку, поверхом нижче. У ній я і живу.
Квартири на ключ не закривалися, під'їзд – теж. Всі одні до одних ходили в гості. Відчувалася цеховість. У нашу 28-му школу з цілого Львова з'їжджалися діти письменників, художників, музикантів, така "сметанка". Вчитель фізкультури на прізвисько КГБ – Костянтин Григорович Білинський, коли злився, кричав: "Ви, інтелігенція зафайдана!" Зафайдана – себто вкаляна.
На вулиці в мене була клікуха – Письменник. Навіть російськомовні вимовляли саме так. Я вже вчився в університеті, заходжу з друзями в гастроном, а там – Длінний, ще з дворових. Каже: "Пысьменнык, адалжи рваный".
Через стіну жив поет Микола Петренко. Через поверх над нами, на п'ятому, – Григорій Тютюнник. Правда, тільки вселився – і помер. Потім там жив літератор Васілій Ґлотов, що з нього Васілія Тьоркіна малювали до поеми Твардовського. Яків Стецюк, Роман Іваничук, Зоня Бобинська – невістка поета Василя Бобинського.
Гості заходили весь час. Тато каже мені: "О! Пісню "Рученьки-ніженьки" знаєш, хто написав? Ото Микола Сом!" Пам'ятаю, сидять у дитячій кімнаті татові колеги, випивають. А прізвища в них – Кава і Зима.
Григір Тютюнник до нас приїздив, іноді ночував. Якось мій брат одягає штурмівку. Каже: "Що це в мене за рагульський гребінець у кишені?" А наступного дня приходить Григір: "У мене в куртці лежали документи". У них, виявляється, були однакові зелені штурмівки. Випадково обмінялися.
Олександра Білинкевич, тета Леся, була однією з найближчих маминих приятельок. Була заміжня за Яремою Полотнюком – сином Ірини Вільде. Ми весь час ходили до них на Новий рік. Потім тета Леся вийшла заміж за Миколу Вінграновського і переїхала до Києва. Я бував у них, на Чкалова, 52 (нині вулиця Гончара. – Країна). Вінграновський якось каже: "Івасю, давай закладемося, що я в тебе в "дурака" виграю десять разів підряд". А я в карти добре грав. Сідаємо. Один раз – виграє. Три, п'ять, десять! Кажу: "Дядьку Миколо, а як це?" А він: "А я всі карти пам'ятаю". Справді, пам'ятав. Не краплені ж вони були?
Класу до дев'ятого не було дня, щоб я не бився. Якось на дискотеці переламав собі руку, а одному кадрові – носа. В дитинстві найбільше вовтузилися зі старшим братом, як тільки залишалися самі вдома. Потім ложки холодні прикладаємо перед дзеркалом, бо вже батьки мають прийти. У восьмому класі Тарас грав у шахи на кандидата у майстри спорту, а я – на вулиці постійно. Іде Тарас у беретику – "кантора" розступається: "Це Ванін брат!" Його ніхто пальцем ніколи не зачепив. А в мене й зараз зуб передній пощерблений. Напишу про це роман "Кантора", маю заготовки.
У старших класах прокинувся потяг до книжок. Я й до того любив, а то почалася якась патологія. Читав як дурний усе підряд. І це на десятиліття. У 16 уже мав окуляри. Зараз у мене шість діоптрій. Щоправда, був спортивним. До 33 років бігав підтюпцем, як мама навчила. Дощ, сніг – біжу. Синам своїм показую: ось на цій гілці я підтягувався в молодості.
У восьмому-дев'ятому класі видав до десятка рукописних поетичних збірок, вони й зараз у мене є. "Думи" про вчителів, мільйон епіграм. Якось Тарас попросив на 8 Березня написати епіграми про дівчат їхнього класу. А я їх усіх знав. Помістили в стінгазету. То зі мною до кінця школи з тих кобіт ніхто не розмовляв. І тепер згадують – сміючись, правда.
В університеті познайомився з Ромком Садловським і Назаром Гончаром. Я тоді ходив на літературну студію "Франкова кузня" і їх хотів туди затягнути. Вони прийшли, подивилися: ні, комсомольщина. Спало на думку створити щось альтернативне. Так виник "Лугосад", перший тодішній неофіційний літгурт в Україні. Ми проводили акції, ходили в Клуб творчої молоді, виступали в Будинку вчителя, випускали альманахи. Я їх набирав на друкарській машинці "Еріка", моїй однолітці. Тато 1965-го їздив до Москви в Союз пісатєлєй – черга була на "гедеерівську" машинку. Я її лише 2007-го змінив на комп'ютер. Пообіцяв віддати до Музею літератури в Києві.
Улітку 1986 року з Ромком і Назаром вийшли зі спецфонду університетської бібліотеки на перекур. І раптом – ідея: давайте пострижемося наголо. В перукарні нас облисили за 7 копійок. Вернулися, куримо. Виходить якийсь однорукий кагебіст, заступник директора бібліотеки. Чік-чік, запас нас і – побіг. А поруч – відділення міліції. Ми ще не докурили, коли "воронок" – підлітають, крутять нам руки. "Банда брітаголових!" А тоді щось таке було у пресі – чи про люберів, чи ще щось. Ну, розібралися, випустили.
Батьки сприймали мою творчість по-різному. Мама казала, мовляв, рано такі вірші пишу. Тато – трохи скептичніше. У 1990-х я вів "Парнасленд" – журнал у газеті "Ратуша". Опублікував там вінок ультраеротичних сонетів. Приношу додому, батьки взяли по примірнику, прочитали. Мама вийшла й каже: "Т-татів с-синок!" Батько виходить, сльози в очах: "Все, Івасю, я можу більше не писати! Ти написав за мене".
Донька Оксана, найстарша, на другому курсі Львівської академії мистецтв. На 9 років я видав її книжку "Борщ віршів". Чому борщ? Вона каже: бо там різні. Зробив 10 примірників у салатовій обкладинці, 10 – у рожевій. Хлопчачі й дівчачі. Жартома назвали це "Видавництво ЛОМ" – "Лучук Оксана-Марта", або "Львів – особливе місто". На принтері роздрукував, скріпки поставив. Потім у неї були вірші англійською. Зараз пише матеріали з мистецтвознавства, п'єси, сценарії. Грає в театрі "Мета", ходить у студію КіТ – "Кіно і театр" – на Погулянці.
Понад 10 років пишу шеститомну Енциклопедію світової літератури, а ще – "Лексикон слов'янських літераторів". На верстаті – кілька романів, п'єс. Торік вийшла книжка "Пригоди Курдодима та Цурумпала". В принципі, маючи стільки дітей, я мав би більше для них робити. Вірші складаю. Навесні на збірку написав, репові такі, сюжетні, довжелезні. Єдиний вірш про війну мені приснився. Самому його страшно читати.
7 
35413
Коментарі