На майдані Незалежності пили за Путіна
– Я мала померти ще до народження. Лікарі змушували маму зробити аборт. Коли Чорнобиль вибухнув, вона була на шостому місяці. Ніхто тоді не дивився на термін. Вважали: краще вбити, ніж народити каліку. Мама так розпереживалася, що я з'явилася на світ семимісячною, – каже киянка 33-річна Людмила Колесник. На столичному майдані Незалежності святкує день народження. Із сімома друзями п'є мартіні на лавці біля торговельного центру "Глобус". Закушують оливками, полуницею і цукерками "Стріла". На смартфоні Людмила вмикає пісню "Люби меня".
– Ресторан замовила на 20:00. З роботи відпустили раніше. От ми й вирішили накотити, – продовжує Людмила Колесник. – Тільки не фотографуйте нас. Наташа працює в банку. Їй начальник доплачує тисячу за те, що не курить і не п'є. Як побачить – надбавку зніме.
Біжить босоніж до фонтану. Із подругою-білявкою бризкають водою. Крізь мокру майку в тієї просвічують груди.
– Наташка, ти хоч би ліфчик оділа. Май совість. Тут же діти! – кричить Людмила.
– Після того, скільки Макс вбабахав у її третій розмір, про ліфчик можна забути. Двох дітей народила, а грудь, як у порноактриси, – регоче їхня ровесниця Світлана.
– Ми всі вчилися в одній школі на Оболоні, – розповідає Людмила. – Шестеро заміж вийшли, а Оксана і Свєта – ще ні. Я вже двічі там була. Уперше вискочила за однокласника Саньку. Все було б нормально, якби не затіяли спільний бізнес – відкрили продуктовий магазин. На оренду й персонал ішло більше, ніж отримували виручки. За півроку сказала, що пора закриватися. А Санька не здавався. У кредит узяв піч і холодильники. Запустив у магазині кулінарний цех. Мирилася, доки не став спати з касиркою. Відсудила в нього квартиру й машину. Тепер про того "бізнесмена" нагадує син. Весь у папку. Важко, коли тобі 33, а синові 15. Не слухається. Вчитися не хоче. Мріє відкрити барбершоп на Хрещатику.
До Людмили підбігає молодший за неї чоловік. На правій литці має тату Короля ночі (герой серіалу "Ігри престолів". – Країна).
– А це мій Паша, – цілує в губи. – Коли я школу закінчувала, він ішов у перший клас.
– Стас, возьми три бутылки шампанского. Нет, лучше четыре и две – вина, – білявка у сонцезахисних окулярах кричить у слухавку рожевого iPhone. – Я же говорила, что не хватит. Пицца и бутерброды еще есть, а бухло закончилось.
Знімає з себе стрічку "наречена", кидає на газон. 22 червня виходить заміж. Подруги влаштували для неї дівич-вечір на Майдані.
– Була Тарасюк, а стане Парасюк. Удачненько знайшли друг друга. Можна паспорт і права не міняти. Тільки одну букву виправити, – каже подруга білявки з пластиною на зубах.
– Теперь главное, чтобы никто не умер. В нашей семье ни одна свадьба без покойника не обходилась. Я родом из Донецка. На бабушкину роспись ее тетка утонула. Когда мама замуж выходила, прабабушка умерла. Праздновали в селе. В морг было ехать далеко. Гроб опустили в погреб. В воскресенье свадьбу отгуляли, а в понедельник – похорон, – наречена кидає в урну порожню пляшку з-під вина. Та випадає з переповненого смітника, розбивається.
– А давайте выпьем за Путина. Чтобы он от Украины отстал. И я смогла сыграть свадьбу в Донецке, – розливає ігристе по пластикових стаканах білявка.
– Можна потише, – просить дівчина у джинсовому сарафані, яка лежить на газоні за кілька метрів і читає роман "Витончене мистецтво забивати на все" американця Марка Менсона.
– В библиотеке надо читать. Сюда люди приходят расслабиться, – кричить майбутня наречена.
Жінку в білому сарафані обіймає аніматор у костюмі зебри.
– Давай сфотографируемся, красавица, – каже з кавказьким акцентом.
– Руки прибери, – відбивається та і несе букет волошок на вулицю Інститутську. У прозорому пакеті – три лампадки і солом'яні ангели.
– Знала трьох людей із Небесної сотні. Приходжу сюди раз на півроку, коли приїжджаю до Києва, – розповідає 44-річна Марія Володимирівна, вчителька з Волині. – Учора привезла свій клас на екскурсію. Поки вони з батьками по Дніпру катаються, вирвалася на Майдан. 2013-го написала заяву на відпустку і приїхала сюди 2 грудня з чоловіком. Думала, ті розстріли назавжди перетворять Майдан на місце паломництва. Ялинку звідси забрали, а бариги осталися. Одні спиртне продають, другі – бухають. Там, де тіла лежали, поляни накривають. Мені тут навіть у спеку ковток води в горло не лізе, а вони водку п'ють, – запалює лампадку біля портрета Романа Сеника, який отримав важке вогнепальне поранення під час штурму на вул. Михайла Грушевського 22 січня 2014-го.
– Три роки тому овдовіла. Чоловік хотів їхати в АТО, я не пускала. Боялася, бо мав хворе серце. Відвоював. Додому повернувся. А за два місяці – інфаркт. На 40-й день після смерті Вася приходив додому востаннє. Я прокинулася, бо почула, що хтось є на кухні. Забігла – там ні душі. Діти пішли на уроки. А на столі стоїть його чашка. Хоч ніхто, крім нього, ніколи не виймав її з серванта. Спочатку злякалася, а потім заспокоїлася. У хаті запахло ладаном.
Після того як Васі не стало, я ніч люблю більше за день. Бо він сниться – і я забуваю, що ми не разом. За місяць до смерті з дачі притарабанив відро смородини. Наварила варення. А їсти не можу. Бо ті ягоди пам'ятають його руки.
Чоловік у подертих джинсах спускає в підземний перехід ящик мінералки. Звідти тхне сечею і смаженою куркою – на сходах вечеряє безхатько. Чоловік зустрічає знайомого. Ставить воду на землю, витирає піт, подає товаришу руку.
– Я не поняв, а ти чого ще не в Німеччині? Танька казала, що звалив після виборів.
– Не зміг. Документи не готові. Чекаю дозвіл на роботу.
– Чого тікаєш? Ти ж так агітував усіх за Зеленського. Твій кандидат переміг.
– Розчарувався. Він мужик непоганий, але його нова команда – зі старими рожами.
– Цій країні потрібен Зеленський як покарання. Щоб навчилися дорожити демократією і свободою слова, бути стриманішими. Щоб підняти Україну, багато не треба. Просто перестаньте красти. Але ці не перестануть. Ти думаєш, чого "регіонали" в Україну повертаються? Щоб вивезти те, що не встигли 2014-го. Ну, давай, удачі тобі. Як влаштуєшся в Німеччині, дай знати. Може, і ми до тебе на півроку вирвемося.
3 
1
Коментарі