Найбільша виставка в понад 60-річній творчій біографії художника Івана Марчука відбулась у Відні. Експозиція "Голос моєї душі" складалася з майже 300 картин різних періодів і тривала 9–18 лютого в історичній будівлі Aula Der Wissenschaften.
– Я вже вдруге змушений надовго поїхати з рідної країни, – розповідає Іван Марчук. – Перший виїзд з України був бажаний, усе життя мріяв про це. Бо в радянські часи жив, як у пеклі, заборонений повністю. КДБ тримало мене під ковпаком. Коли 1989 року виїхав до Сіднея, потрапив до справжнього раю. Після Австралії були Канада та Сполучені Штати Америки. В еміграції шалено працював, і ніхто мені не заважав. Був абсолютно вільною людиною. Хотів якомога більше творити. Втішався, що далеко від країни, де в мене вкрали 20 років.
За кордоном було сумно самому жити, але творчі пориви мав фантастичні. Від сьомої ранку до вечора стояв за мольбертом. Посіяв по світу багато творів. Коли переїхав до Нью-Йорка, найперше піднявся на 102-й поверх. У вересні 2001-го через терористичний акт той будинок був зруйнований. Вирішив повертатися на Батьківщину.
Знову залишити Україну змусило повномасштабне вторгнення. Передчував його ще 1991 року в Нью-Йорку. Тоді ми дивилися телевізор, плакали й раділи. Але то було хвилинне відчуття насолоди. Потім усе збагнув.
Так само передчував і Чорнобильську катастрофу. За два тижні до неї намалював триптих "Монолог". Три постаті повисли в небесах. Один українець з Австралії, який 40 років не був у Києві, подивився мої картини свіжим оком. Каже: "Ви Чорнобиль передбачили". Тоді я сам почав аналізувати: це ж вселенська скорбота. Люди – в повітрі, бо втратили ґрунт під ногами, змушені переселитися.
Знав, що Україна ніколи не зможе спокійно жити з таким сусідом. Було очевидно, що Росія не відпустить. Не сіяв паніки, проте був переконаний: щось назріває і станеться.
І ось надійшов сигнал: війна, 40 хвилин на збори. Майже нічого не брав із собою. Мав лише коробочку акварелі й одежину. В евакуаційному поїзді люди лежали на підлозі – і я боявся наступити комусь на голову.
Спочатку виїхав до знайомих у Польщі. У Варшаві дали вільну квартиру на три дні. Потім зв'язалися з австрійським меценатом, великим шанувальником мого таланту. Він сказав: "Допомагатиму Івану Марчуку". У Відні поселили спочатку в готелі, а згодом у квартирі-майстерні. Місто прекрасне – панує абсолютний спокій. Для митця тут є все. Купив папір і пензлі й одразу почав працювати. Не міг відірватися від роботи, мусив себе показати, бо я художник. Світ об'їздив зі своїми картинами, а у Відні до того ще не мав виставки.
Мене добре прийняли в Австрії. Чоловік, який запросив, давно шукав мої картини в усьому світі. Він облаштував чудові умови. Зробили все, щоб я мав можливість стояти за мольбертом. Ні про що не думати, крім як скільки полотен намалювати. Без роботи вже не можу, звик до залізного режиму. За ці два роки написав понад 150 творів.
У мене є цикл "Кольорові прелюдії", виконаний в акварельній техніці. Розпочав його ще 1978-го. А тут по-новому підійшов до цієї технології й бачу величезні можливості. Так з'явився мій найновіший цикл "Віденські рапсодії". Це вже понад 40 робіт, які в січні показав на однойменній виставці. На цих картинах ніби грає музика, бо вони так само побудовані на ритмі, гармонії, формі. Відень колись був музичною столицею. Тож музику в живописі публіка оцінила. Мені подобається слово "рапсодія", йдеться про вільну імпровізацію мелодій. Картини – це також імпровізація, але кольорів і форм.
Є три нові роботи, навіяні війною. Про них усе говорять назви: "І був день перший", "І побачив землю, тілами вистелену" та "В Чорне море Дніпром кров тече". Це твори невеликого формату 45х34, бо працював над ними ще в готелі. Не міг там писати щось капітальне. Вважаю, що не треба в такий важкий час показувати людям іще щось страшне. Нащо їм дивитися на жах? Вони й так відчувають усе на собі. Тому зробив виставки з колекцій, де війни немає. Ці три роботи також показав у Відні, але більше як відгомін.
Друга моя цьогорічна виставка у Відні – це "Голос моєї душі". До експозиції увійшли картини, створені протягом 1960–2020 років. Представлені майже всі мої цикли, яких 15. Головний – "Голос моєї душі". Працював над ним іще із середини 1960-х. Коли ставав біля мольберта, не знав, що з'явиться. Образи являлися з підсвідомості. Називаю картинами-притчами. Вони про вічні теми – життя і смерть, добро і зло. А головне – про любов до всього, що нас оточує та наповнює. Про гармонію всього живого, де людина – лише часточка природи. Тому на картинах мудрі ворони, проникливі й розумні коні та корови, а люди прислухаються до їхніх порад.
Другий важливий цикл – "Пейзаж". Так ніхто не робив пейзажів. І всі можуть тепер милуватися Україною тільки з моїх картин, бо нині вся Україна – руїна. А я малював рай земний. Це як у Тараса Шевченка: "Нічого кращого немає, як тая мати молодая у нашім раї на землі".
І третій могутній цикл – "Погляд у безмежність". Це абстрактний сюрреалізм. Безмежжя форм і розмаїття кольорів, згармонізовані у монументальну панораму, що символізує галактичну нескінченність. Потроху представлені й усі інші цикли.
Я мав понад 200 виставок у всьому світі. Але в такому гігантському залі, як Aula Der Wissenschaften, ще не виставлявся. Простір весь білий – підлога, стеля, стіни. Якби десь муха сіла, її помітили б. Настільки добре читалися в цьому залі роботи.
Австрійці, як і всі іноземці, люблять своїх митців. А чужинців – ні. Я якось увірвався у відкриту хвірточку, ненароком. Про мене пишуть місцеві газети. Потихеньку завойовую територію.
У Києві нині показують дві виставки моїх робіт. Нарешті дістали з фондів Шевченківського національного заповідника в Каневі всю мою "Шевченкіану" та зробили її доступною. Тепер картини висять у Національному музеї "Київська картинна галерея". Як ікони в соборі, бо приміщення відповідне.
"Шевченкіану" писав 1984 року. Планував створити 100 робіт. Але прийшли служителі Спілки художників та почали критикувати. Що Шевченко не такий сумний, як у мене на картинах. Сказав: "А ви прочитайте його рядочки. Не придумав нічого". Спочатку вичитав весь "Кобзар". Одразу підкреслював потрібні рядки. Жодної роботи не намалював у Києві. Їздив селами. Бо Шевченко – це оспіване село й доля селян. Так зробив 42 картини. В експозиції – 41 твір, іще один – у Національному музеї Тараса Шевченка. Тепер сам здивувався, як міг таке зробити. Тоді я Шевченком жив. Не розставався з ним ні вдень, ні вночі. Міг по пам'яті виводити його образи.
У Київській картинній галереї також зробили виставку моїх картин "Відомий невідомий" – із приватних зібрань і Національного художнього музею України. Колекціонери дали понад 30 робіт. Це твори 1960–2000-х, мало відомі широкому загалу.
До першого виїзду за кордон я малював у Києві попри все. Інакше не можна було, треба було стверджувати себе. Знав, хто я і що маю зробити. І що треба давати людям насолоду. Донині це триває. У радянський час часто писав маленького формату твори, щоб їх можна було сховати чи вивезти за кордон. Бо тоді не знав, чи виживу. Хотів, щоб вижили мої картини.
Нині доба постмодерного мистецтва. А я малюю пейзажі, тому що придумав новий стиль, який підкорює світ. Мої роботи наслідують і навіть підробляють. Ну й нехай, я був перший. Ще у студентські часи сказав, що хочу бути ненормальним художником. Не таким, як усі. А тоді були стандарти, малювали одне й однаково. 11 років навчався, а потім сказав: "Я єсмь". І почав заново вчитися. Малював щодня. Оцінки мені ніхто не ставив. Так вийшов на свою широку творчу дорогу, яка має ще багато придоріжок. Народився новий митець Іван Марчук, який сьогодні має 15 іпостасей.
Займаюся мистецтвом із чистим серцем. За кордоном мене нагородили багатьма титулами. В Україні теж дещо дали, легенду з мене зробили. Але світ оцінив за картинами. Спочатку прийняли до Академії сучасного мистецтва в Римі. Тоді пішов резонанс. П'ять континентів відвідав – не як турист, а з десятками картин. Тепер допомагають і сучасні технології. Багато музеїв і галерей оцифровує свої експонати, робить віртуальні експозиції. Онлайн-виставки є й у мене. На острові в Тихому океані можуть увімкнути екран і дивитися Марчука в інтернеті. Так у мене є зв'язок з усім світом.
Цікавість до моєї творчості всюди велика. Мої картини гуляють світом. Головне, що ними тішаться. Для цього жив і працював. А насамперед я представник своєї країни. Тож іноземці побачили Україну такою, як на моїх полотнах, про яку можна тільки мріяти. Бо коли приїжджав на Батьківщину, ще як жив в Америці, завжди йшов на природу. Дивився й не міг себе зупинити, щоб не намалювати побачене.
Повернуся в Україну, коли бомби не рватимуться. Періодично приїжджаю до Києва, двічі чи тричі на рік. Навесні був у Тернополі, в лікарні, мусив трошки підремонтуватися. У поїзді дивлюся з вікна: це ж моя земля, моя трава, мої місця. Через війну наші пейзажі зовсім змінилися. Століття минуть, доки Україна зможе відродитися.
Знаю одне: хочу й повинен працювати. Моя робота належить не тільки мені, а й людству. Щоб не киснути, навіть силоміць іду до мольберта. Створити картину – це як народити дитину. Мистецтво несе великий позитив. За будь-яких бід хочеться краси – понюхати траву на полотні, побачити українські місячні ночі. Без цього світ був би бідний. Художники його прикрашають і дарують насолоду, яка заспокоює хоч на хвилину.
Я вже два роки за кордоном. За цей час, окрім Відня, відбулися виставки у Кракові, Мадриді, Ризі. Мене запросили на Каннський кінофестиваль як почесного гостя. Там дві мої роботи були реалізовані на аукціоні, кошти з якого переказали для підтримки Збройних сил України. Для потреб фронту постійно виділяю і гроші, і картини. Загалом від реалізації моїх творів приблизно 200 тисяч доларів переказано ЗСУ. Водночас концентруюся на творчості. Щоб у цей складний час показати Україну через високе мистецтво. Аби нас не сприймали за дикунів. Хочу світові розповісти, яка красива Україна, який стійкий і витривалий наш народ. Ми непереможні. Я сам тому приклад, адже пережив стільки гонінь, безробіття, невизнання.
Нещодавно завершив велику картину з циклу "Погляд у безмежність", який хотів тут освіжити та продовжити. Для мене він нескінченний, особливий, один з останніх. А загалом роблю різне. Набридло одне, беруся за друге, третє, десяте. Незабаром з'явиться величезний каталог у п'яти томах. Представить усі 15 циклів, мою творчу лабораторію. ПрАТ "Вентиляційні системи" виконало колосальну роботу, щоб зібрати понад дві тисячі творів, описати їх, оцифрувати зображення, котрі збереглися лише на слайдах і фотографіях. Працювали в архівах і музеях. Уже сьогодні онлайн-каталог розміщено на сайті marchuk.in.ua. Є надія, що за кілька місяців матиме поліграфічне втілення.
Дивлюся вперед і не оглядаюся. Хто дивиться назад, ніколи не сягне горизонту. Інакше не з'явилося б 15 Марчуків (так художник називає свої цикли. – Країна). Завжди думаю, чого ще не робив. Фантазія безмежна. Маю багато планів та ідей. Але лише дві руки. Якби був, як бог Шива, створив би не кілька тисяч, а десятки тисяч робіт.
Основна ідея – розкрити художника зусібіч
44 картини Івана Марчука показують на ретроспективній виставці "Відомий невідомий", яка демонструє широкий спектр творчості художника. Вона триває в Національному музеї "Київська картинна галерея" до 30 квітня. Більшість робіт – із приватних зібрань. Частину з них експонують уперше. Це твори 1960–2000-х. Їх розділили не за циклами, а за тематикою, технікою, кольором.
Про експозицію розповідають учасниці проєктної групи виставки та колекціонер творів Марчука Тарас Лагойда
Вероніка Щукіна, завідувачка відділу актуального мистецтва і музейних технологій
Основна ідея – не тільки показати твори художника, а розкрити його зусібіч. Картини демонструють, наскільки він різноманітний митець. Не обмежується лише технікою пльонтанізму, хоча це важливий аспект творчості. Тут можна зустріти Марчука як абстракціоніста, сюрреаліста, кераміста тощо. Також представлені його особисті речі, зокрема палітра й пензлі. Глядач не тільки бачить результат праці майстра, а й ніби залучений у робочий процес.
Єлизавета Шуляк,
старша наукова співробітниця
Кожен приватний колекціонер – унікальний у виборі картин. Хтось колекціонує виключно пейзажі. Дехто – фігуративний пльонтанізм. А інші – рідкісні відходження від "звичного" Марчука: абстракцію, кераміку, ранні роботи. Навіть особисті речі, як-от звичайний шматок картону, що його митець використовував як палітру. Звичайно, є ще ті, хто збирає всі віхи творчості. Усе це треба було гармонійно об'єднати в одну експозицію, що було захопливим процесом. Також цікаво спостерігати за шанувальниками художника. Вони не просто споглядають картини, а досліджують і заряджаються ними.
Ірина Хоменко, комунікаційниця
Ми іноді чули коментарі, мовляв, до галереї приходять подивитися лише на картини. Насправді газети в першому залі – це важлива частина експозиції. Під час написання експлікації до виставки треба було проаналізувати архівний матеріал XX–ХХІ століть. Можна побачити, що з року в рік статті дедалі більше визнавали політичність творчості митця. І вже 2000-го в тексті "Заплутане волосся" Івана Марчука" написано: "Виставка в Національному художньому музеї України засвідчила, що тільки вільна держава здатна шанувати волелюбних своїх синів". Цікаво простежити, як журналісти й саме суспільство ставали сміливішими. Сьогодні Росія думає, що здатна знищити українську ідентичність. А ми в цей час у центрі Києва проводимо велику виставку Марчука, який є не тільки генієм, а й важливою частиною нашої ідентичності, яку вдалося зберегти.
Тарас Лагойда, власник галереї L'ART
На виставці представлено, зокрема, картини з нашої сімейної колекції. Деякі мають цікаву історію. Наприклад, "Автопортрет" 1960-х, який раніше був у моєму зібранні. Таких "чистих автопортретів" небагато, приблизно 6–8. Іван Марчук себе писав у багатьох картинах, але зазвичай вплітаючи в сюжет. Тому це неймовірна рідкість. Робота рання й написана в незвичній для автора манері. У цей час він шукав себе та свій стиль. Як на мене, твір перегукується з автопортретом Казимира Малевича 1910 року. Робота була розділена на дві частини. Судячи з чіткого, рівного розрізу, канцелярським ножем. Можливо, Марчук хотів її ліквідувати.
"Мені ворожка ворожила" створена 1995-го у США, входить до циклу "Голос моєї душі". Художник її високо оцінює. "Силуети" 1991-го – з того ж циклу. На її прикладі можна побачити, як Марчук почав вносити пльонтанізм у свої фігуративні роботи, які писав до кінця 1990-х. А "Загублені сліди" 2008-го – гіперреалістична, як і інші пейзажі митця початку 2000-х.
"Пейзаж. Квіти" 1977-го характеризується монохромністю і сюрреалістичністю, як і тогочасні роботи циклу "Цвітіння" загалом. У 1980-х вони набирають кольору та яскравості. Деякі залишаються сюрреалістичними, інші – абстрактніші. Цю серію художник продовжував до кінця 1980-х. Остання робота, яку я зустрів, була 1988 року. Наскільки мені відомо, до цього циклу Марчук більше не повертався.
Ілля ПРОКОПЕНКО
2 
1
Коментарі