Поет Петро Мідянка за Шевченківську премію відремонтував батьківську хату
Брат Іван старший від мене на 15 років. Коли він поїхав у Росію, я був школярем початкових класів. Майже 50 років живе з родиною в Ростовській області, працював шофером. Коли приїжджає, по-українськи вже не говорить. Я змалку писав вірші. Батьки на цьому не розумілися, але робили все, аби я дістав освіту й міг творчо працювати. Не завантажували сільською роботою. Після закінчення університету попросився в Тячівський район. Не одружувався не тільки тому, що мусив доглядати старих батьків. Якби женився, не міг би з друзями-літераторами комунікувати, книжки купувати, їздити кудись.
Мама працювала на всіх роботах у колгоспі, а батько був професійний лісоруб. Він старший за неї на 25 років. За Австро-Угорщини з татом, моїм дідом, їздили в Трансильванію на лісорозробки. Ходили і в Боснію, ще перед Першою світовою війною. Босанський Брод є такий, Добешніца, Прнявор. Я народився, коли батькові було за 60. Він багато розповідав про мандри. Я був настирний, розпитував. Останні часи він сторожував у лісі лебідку, яка трелювала з гір деревину. Бензопили там були, солярка. Мав у лісі колибу, сторожового пса. І ватра в колибі постійно. Прожив 95 років, помер 1992-го, а мама 2008-го. Лишив на пам'ять її вишиванку – домоткану, з тонкого полотна.
Мамині двоюрідні брати були знамениті музики. За Чехословаччини якось виступали у Празі, ще й дістали нагороду. На скрипках грали, навіть циганських скрипалів перегравали. Маму, прізвище дівоче Поп, звали Анна. Вона з сусідньої Угольки – то в горах, високо. Теж із гайналів, як нас гуцули прозивають (іронічна назва закарпатських долинян. – "Країна"). Батько, коли овдовів, два роки ходив до неї. Взимку – в постолах, хоч снігу в горах було по пояс. Від першого шлюбу в нього два сини. Я їх не бачив – давно виїхали з Лугу, вже померли. Знайомий з їхніми синами, вони за мене старші. Один помер, а другий виїхав до Німеччини, бо одружений з німкенею з Усть-Чорної (селище Тячівського району. – "Країна").
На роботу й додому ходжу пішки – чотири кілометри через ліс
Закарпатські діалекти почав вводити з першої збірки – "Поріг", яка вийшла 1987-го. На повну місцевий колорит почався з "Фараметликів" (збірка побачила світ 1994-го. – "Країна"). Остання – "Вірші з поду", з горища тобто. Лежали на горищі вірші, що не ввійшли в жодні збірки. Жінка витрясла з пилюки, щось відібрав і видав.
Об'їздив і обходив усе Закарпаття. На роботу та додому ходжу пішки – 4 кілометри через ліс. Рідніші мені гірські райони – Тячівський, Хустський, Міжгірський, Рахівський. Чорногорський хребет, де Говерла, Петрос, усі шість карпатських двотисячників. Є в наших верхах такі закапелки, де здавна мало хто бував – хіба мадярські графи на ловах дичини. Можна цілий день іти лісом до старого чесько-польського кордону й нікого не зустріти.
Полонина Красна відділяє мій Широкий Луг від Колочави. Це 18 кілометрів пішки, через хребет. За часів Чехословацької Республіки в її околицях діяв відомий опришок Микола Шугай. Гора Стримба – понад 1700 метрів, як кленовий лист розгалужена, має три верхи. У Колочаві чеський письменник Іван Ольбрахт написав роман "Микола Шугай – розбійник", який вивчають у чеських школах. На сільському цвинтарі похована дружина Шугая – Ержіка, яка померла 1988 року.
Ще як ходив до школи, мама подалася на Угольку сортувати яблука. Мене залишила на сільських дітей. Ми посварилися – і я пішов у гори, до мами. Іти десь 4–5 кілометрів первісним лісом, тоді ще нерубаним. Міг збочити – на віки вічні загубився б у лісах та розгалуженнях хребтів. Ще не знав, що йдучи за потоком, вийдеш на якусь долину, але не збився. Мама була страшенно здивована. Хотіла бити. Але жінка, з якою сортувала яблука, заступилася.
Біля моєї хати GPS фіксує 405 метрів над рівнем моря. Раніше кукурудзу берегли, картоплю, щоб дикі свині не порили. Ведмідь, правда, сторонився. Була садовина по горах, то він знав сливок обтрусити, грушок – і піти. Звірина не дошкуляє, більше проблем зі снігом. Сходять лавини й перекривають дорогу – без потужного грейдера не прогребти. Іноді сидимо без світла, без нічого.
Розумію всі закарпатські говірки – то невелика різниця. Діалект русинів у сербській Воєводині – віддаленіший, але теж опанував. Наприклад, фараметлики. Це слово не побутує в нас, воно з Турянської долини – означає вишиті вставки на сорочці. Фирес – угорського походження, це пилка, дижма – податок. Є такі слова, що взагалі не вживаються, а я ще застав їх. Цібзер – застібка-блискавка, тепша – жерстяний лист у духовці, штранг – мотузок. Воєводянські русини (українці, які переселилися у XVIII ст. із нинішнього Закарпаття на північ Сербії. – "Країна") цими словами досі користуються.
Цібзер – застібка-блискавка, тепша – жерстяний лист у духовці, штранг – мотузок
Наш діалект – складова української мови. Колись у Сигеті, в Румунії проходив Світовий конгрес русинів. Із Канади прибув професор Пол Роберт Магочій, головний ідеолог русинства. З Валерієм Падяком, ужгородським видавцем, приїхали у Широкий Луг і, крім усього, мали й зі мною зустріч. Певно, хотіли, щоби я почав якийсь рух у селі, поширював щось у школі. Купу книжок привезли. Потім ще з Канади Магочій переслав, але я то не підтримую. Толку з політичного русинства немає жодного – ні в літературі, ні в науці, ніде.
Батько вільно володів румунською. Те, що він казав, я запам'ятав, але не засвоїв граматики. На примітивному рівні можу спілкуватися, як і угорською. Ромської не знаю. В часи мого дитинства цигани кочували, намети ставили біля Латориці, бігали по городах, крали квасолю. В довгих таких сукнях циганки, з дітьми за плечима. А цигани кували, випалювали цеглу – традиційні ремесла. І коні мали.
Стара сільська архітектура відходить, хоча на веранду ще кажуть "пітварь". Або сволок, балка на стелі – геренда. Я теж реконструював батьківську хату, збудовану з букових колод 1934-го. Не я – дружина. Знесли дерев'яну пітварь, поклали цегляну стіну, зробили душ і клозет. Дах накрили металочерепицею. Посадили новий виноград і веранду збудували – таку простору, що коломийку можна танцювати. Уся Шевченківська премія пішла, ще й не вистачило. Жінка докладала. Воду провели.
Найголовніше для закарпатця – садиба, дім. Усі гроші вкладають у нерухомість. Увесь час їздили на заробітки. Кілька сіл жили з власного ремесла. Іза – село під Хустом, де кошики й меблі плетуть із верболозу. У селах по Боржавській долині жили з помідорів, капусти, полуниці. А решта споконвіку виїжджали. Основні заняття – лісорубство, польові роботи в Угорщині. За СРСР – будівництво: розбудували півСоюзу.
Виноград – складова життя закарпатців, принаймні низинних. Іще важливі горіхи. Волоський горіх товчуть і в селі Нересниця на базарі спродують зерня. Також – гриби. З букового лісу вони ціняться більше, ніж із хвойного. Під сезон задіяне все село. А ще немає хати, де не пили б кави. Раніше вона була популярна тільки в містечках. Я пізнав смак кави у 16 років, у Хусті, коли вчився у школі-інтернаті.
Подобаються Франківськ, Львів, Чернівці. Одеса гарна. Ну й Київ. Але Ужгород – найкращий. Річка Уж, мости, набережні – то шарм дає. Замкова гора, окраїни, особняки ужгородські – комфортно й затишно. Узагалі Закарпаття затишне, чи не з кожного двору чути дух стиглого винограду, який зацукрюють до родзинок. Хоча на вино треба мати смак. Не можна пити ізабеллу, що продають 3-літровими банками. Я, наприклад, п'ю мускат, який передають друзі з Мукачевого.
Не можна пити "ізабеллу", що продають трилітровими банками
Люблю токан. Це запечена картопля, розмішана з кукурудзяною мукою і бринзою. Або бринза, перекладена сметаною, – це бринзовий токан, фірмовий. Зверху топлене сало, шкварки. Ця страва блокує алкоголь, бо жирна. По весіллях одна з найпопулярніших.
Мене перекладали чеською, словацькою, англійською, німецькою, угорською, сербською, польською, македонською. Недавно виступав у Москві, в "Булгаковському домі" – це літературний салон. Дуже гарно сприйняли. Читав українською, а перекладачі – російською. Деякі екзальтовані слухачки казали: "Я ничего не понимаю, но это – поэзия".
1 
1
Коментарі